Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Марія Павлівна кинулася до порога.

Ні, не він.

У двір зайшов Генин батько, Ярослав Никанорович. Ото клопоту буде!

Ярослав Никанорович повільно переступив поріг і, дивлячись на Марію Павлівну печальними очима, промовив:

— Досі немає Гени. Це ж просто жах!

— І мого немає, — сумно сказала жінка.

Ярослав Никанорович сів на стілець, поскаржився:

— Дружина аж захворіла. Що його робити, я й сам не знаю. Марія Павлівна подивилася на його маленьку, зігнуту, придавлену горем фігурку й сказала:

— Чого ж так будемо сидіти? Ходімо шукати.

— Де шукати серед ночі? — в голосі чоловіка було чути справжній розпач.

— Ходімте, — твердо і коротко сказала ще раз і, накинувши на плечі жакетик, рушила до дверей.

Він пішов за нею, мовчазний і покірний.

Вона знала, куди йде. Біля школи жив Федір Семенович.

Вікна в його хаті вже не світилися, але Марія Павлівна постукала.

Виявилось, що Федір Семенович тільки ліг, ще не встиг заснути. Впізнав жінку, запитав:

— Що трапилось, Маріє Павлівно?

— Сашка і Гени немає. Кажуть, що вони в Партизанські катакомби пішли. Боюсь, чи не заблудилися хлопці.

Марія Павлівна не могла розглядіти в пітьмі обличчя вчителя, але добре знала його і уявляла, як стурбовано звелися у нього над переніссям широкі чорні брови.

— Погано, — промовив він. — Там є такі закутки, що й дорослому не під силу їх запам'ятати. А це ж — діти. Я зараз…

Швидко він вийшов одягнений, сказав:

— Самим нам важко буде шукати хлопців. Треба обійти і короткі катакомби, і довгі. А ви ж їх самі як слід не знаєте.

— То що ж робити будемо? — запитала Марія Павлівна ослаблим голосом.

— Підемо зараз в піонерський табір, хай директор дасть нам на підмогу хлопців старшого загону і вожатого. Я вже двічі водив їх на екскурсію в катакомби, там хлопці серйозні, надійні.

Через півгодини піонерський табір ожив. Перегукувалися голоси. Спалахували смолоскипи. Вожатий, стрункий чубатий юнак, готував піонерів до незвичайного походу.

Не було ще такого в таборі, щоб серед ночі підіймали з ліжка. Але й не знайшлося жодного піонера, який би відмовився піти до Партизанських катакомб.

Сашко з Геною посиділи трохи і знову пішли шукати виходу. Світло засвічували тепер лише на коротку хвилинку, а потім знову гасили і в темряві трималися руками за стіни. Від стін тхнуло теплою вологою, яка дурманила мозок.

Сашко йшов попереду, притискаючи до себе картуза з їжачком, з яким він, незважаючи ні на що, не хотів розстатися, а Гена плентався за ним і в думці нарікав на Сашка. Тепер він уже забув, як сам напросився на цю подорож, і йому здавалось, що у всьому винен тільки Сашко. Тому Гена кректав, сопів, спотикався, робив усе для того, щоб показати, як йому важко.

Сашко не звертав иа це ніякої уваги, думаючи лише, як знайти вихід з цих клятих катакомб. Він уже знав, що заблудився остаточно, і тепер розмірковував, як сказати про це своєму й без того втомленому та вкрай зневіреному супутникові. Просто зізнатися — це значить відібрати у Гени останню надію і останні сили. Але й мовчати далі не можна. Навіть перед самим собою соромно. І Сашко сказав:

— Гено, ми заблудилися.

Ці слова приголомшили Гену. Хриплим і глухим голосом він перепитав:

— Невже ж таки заблудилися?

— Це правда. Я не знаю, де вихід.

— А що ж ми будемо робити?

— Як що? Будемо шукати виходу. Тільки ти не бійся. Виберемось.

Але тепер уже ніякі слова, ніякі запевнення до Гени не доходили. Страх скував усе його тіло й мозок. Ноги підломилися. Він важко сів на землю й заплакав.

— Та хоч не плач ти, комахо нещасна, і так гірко! — роздратовано сказав Сашко. — Що допоможуть твої сльози? Вставай, ходімо далі.

— Я не піду, нікуди не піду. Ми ще дужче заблудимось, — говорив крізь сльози Гена.

— Ну, коли так, то сиди. Я сам піду, — рішуче промовив Сашко і, справді, зробив крок убік.

Цього було досить, щоб Гена схопився на ноги.

— Ні, ні, не лишай мене самого.

І вони знову пішли. Гена схлипував, але плентався за Сашком, хоч таки справді відчував величезну втому.

Сашко розумів, що Гені важче, ніж йому, розумів, що треба було б добре спочити, пожувати хліба (бо і в самого вже живіт підтягло), напитися водички, але йому шкода було витрачати на все це й хвилину часу. Він уже не міг сказати певно, що надворі: вечір, ніч чи, може, ранок. Якщо вже зайшла ніч, то гіршого й бути не може. Повернеться з роботи мама, ждатиме його, розпитуватиме, куди пішов. І як же вона хвилюватиметься, бідолашна! Та хіба тільки його мама? А Генині батьки!.. Що з ними буде?..

— Ану, чекай, — обізвався Сашко. Він витяг з кишені тепер таку дорогоцінну, як найбільший скарб, свічечку, запалив її і оглянувся довкола. Туди й сюди тяглася безкінечна печера. В кам'яній стіні темніла велика ніша, видно, вона була видовбана колись людськими руками. Біля входу до ніші на стіні білою фарбою було написано:

«Нашого народу фашисти ніколи не переможуть! Смерть фашистському звіру, хай живе радянський народ!»

Були ще написи, зроблені фарбою і видовбані чимось гострим.