Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Цісарю бажано було мати проти турків вояків, слава про котрих три віки ходила по всьому світові, і він призначив для Запорозького Війська землю у провінціях Банаті та Бачці, біля річки Тиси, між городами Цента та Панчова.

Наприкінці року 1785 у Цесарщину перейшло 8000 душ запорозьких козаків нежонатих, здебільшого бувших запорожцями ще й на Дніпрі, і за умовою з австрійським урядом Військо Запорозьке забезпечило собі:

1) свій стародавній військовий устрій;

2) право вільного обрання військової старшини, причому та старшина визнавалася австрійським урядом: кошовий отаман в рангу полковника австрійської служби, курінні отамани в рангу ротмістрів;

3) свій виборний військовий суд;

4) право щорічного поділу військових земель поміж куренями (як одвіку бувало);

5) право носити свою зброю, яка кому до вподоби;

6) діставати од цісаря жалування нарівні з австрійським військом.

Зі свого боку за ті привілеї Військо Запорозьке повинно було під час війни складати з себе окремий полк вершників і виділ козаків на байдаках, щоб випливати ними у Дунай.

Хто був на той час кошовим отаманом Війська Запорозького — невідомо, хоч, певно, по австрійських архівах можна було б знайти більш-менш докладні відомості про життя запорожців на Угорщині.

Хоч, як бачимо, запорожці вийшли на Угорщину в значній кількості, а проте дальніші події виявляють, що і на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через Місцевість, де жили запорожці

два роки у війні Туреччи- у Цісарщині (Австрії)

ни з Росією. Треба гадати,

що завдяки втечі за Буг поневоленого люду з Запорожжя й з України кількість запорожців за Бугом за перші десять років після зруйнування Січі на Підпільній збільшилася з 5000 не менше як до 15 000, і з тої кількості більше половини перейшло у Цесарщину, а біля 7000 лишилося у Туреччині, ставши Кошем у Сейменах.

Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились зустрічати царицю Катерину, що намислила подивитися на нове своє придбання: Запорожжя й Таврію. На Запорожжі, у Новому Кода-ці, будувався царський палац, у котрому Катерина мала зустрітись з австрійським цісарем Йосипом II. Людей по Запорожжю зганяли з усього краю до Дніпра, щоб показати цариці, як вже рясно пани залюднили запорозьку «пустиню».. Од села Половині, де мав закладатися город Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порога і далі аж до Херсона. Через річку Суру зробили величезний міст, греблі од котрого збереглися й до наших часів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати цариці наслідки своєї діяльності по нових країнах.

Разом з тим Потьомкін хотів показати цариці запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого з ватагою запорозьких вершників назустріч цариці у Кременчук. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке з умовою тільки, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під Військо або у Прогно-ях, або на Тамані.

Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787 подала цариці у Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час дальнішої царициної подорожі запорожці складали біля неї почесну варту і гарцювали біля її карети.

Прибувши водою до Романкова, цариця поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілась з німецьким цісарем, а заклавши у Катеринославі собор, проїхала до Ненаситецького порога і зі скелі Мона-стирка любувалася, як запорожці проганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже до запорозької старшини ласкавою. Коли цариця поверталася з Таврії, запорожці знову-таки бігли кіньми побіля її карети аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, котрому цариця доручила начальство над усім російським військом, зрозумів, як дуже потрібні були для війни з турками запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки й шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала одбуватись війна. Тільки вони знали військові звичаї турків і вміли як вистежувати їх, так і нападати несподівано. Щоб залучити запорожців у російську службу, він оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає запорозьким старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх запорожців на «козацьку» службу.

На заклик Потьомкіна одгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього у Єлизавет з півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання у козацьку службу бувших запорожців і «всяких вільних людей», і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; в січні ж року 1788 князь доручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З тим перначем Чепіга їздив за Буг, бачився зі своїми колишніми товаришами і умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах — невідомо, але він бачився з військовим осавулом Задунайського Коша і мав з ним більш-менш офіціальну розмову.

Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. їм доводилося битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін знову збирає під свою руку запорожців і що таким чином задунайським запорожцям доведеться бити на своїх товаришів, то чимало хто з запорожців почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

Ой, наробили там славні запорожці та великого

жалю:

Що не знали, кому поклонитися — та которому

царю,

Ой, поклонилися турецькому — під ним добре

жити,

А за все добре, за одне недобре — що брат

на брата бити.

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною і своєю родиною, бо чимало запорожців, котрі поприходили на Дунай з України й Запорожжя за останні десять років, покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх милих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з котрих подаємо дві:

І

Ой, там за Дунаєм —

Крутим бережечком,

Ой, там розмовляє Сокіл з козаком:

«Ой, ти, соколоньку,

Ти, братику мій!

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи не був ти, брате,

В моїй стороні?

Чи плаче, чи тужить Дівча по мені?»

— Не плаче, не тужить,

На ліжку лежить,

Правою рукою За серце держить!

II

Ой, там за Дунаєм,

Та за тихим Дунаєм Молодець гуляє.

Молодець