Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Скасувавши Військо Запорозьке і не зумівши вдержати запорожців у російському підданстві, Потьомкін скоро збагнув, що
зробив помилку, і заходився викликати їх назад, на східний бік Бугу; та тільки йому хотілося так їх повернути, щоб земель їм не віддавати. Вже 31 жовтня
Печать війська задунайських запорожців1776 року Потьомкін подав цариці доклад про те, що після скасування Війська Запорозького Південна Росія лишилася беззахисною, а для того, щоб її захистити, він радив скласти на південній Росії 9 полків гусарських, 6 пікінерських та 2 полки з тих запорожців, що лишилися на Запорожжі.
Цариця дала на те згоду, і запорожців силоміць почали брати в пікінери, причому одрізували їм оселедці, одбирали одежу і всяко з них знущалися. Зрозуміло, що тим Потьомкін ще дужче обурив запорожців проти російських порядків і примусив тікати за Буг навіть тих, що вже посідали по селах та хуторах Запорожжя.
Побачивши, що силою з запорожцями нічого не можна вдіяти, Потьомкін почав закликати їх з Бугу й з Дунаю ласкою, і 5 травня року 1779, за його порадою, цариця Катерина II видала маніфест, котрим запрошувала запорожців повернутись безпечно у рідний край, обіцяючи дати усякому з них (але не всьому Війську) землю й службу з російськими чинами й рангами; коли ж той маніфест нікого з Туреччини не повернув, вона 27 квітня 1780 року вдруге його поновила. Але й цей маніфест не мав на запорожців ніякого впливу, бо з переказів втікачів вони добре знали, що на Запорожжі, на їх одвічних землях, губернатори, справники й інші урядові особи робили зовсім не те, що було писано у маніфестах. А робилося там ось що.
ДОЛЯ ЗАПОРОЗЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І ЗАПОРОЖЦІВЗимівники й займища військової старшини: Калнишевського — на річці Кам’янці, Павла Головатого — на р. Солоній, писаря Гло-би — на р. Малій Тернівці, осавула Якова Качалова в Великому Лузі, полковника Колпака — на р. Багатій та інших були сконфісковані і попродані здебільшого тим самим генералам, полковникам та іншим військовим чинам, що їх цінували і продавали. Військові гурти товару та косяки коней забрано у казну й поділено поміж греками та арнаутами, що були під той час осаджені у Керчі, у Єнікале і по землях Запорожжя. Добро січової церкви, яке лишилося після грабування під час руїни, Потьомкін почасти подарував згодом у собор города Миколаєва, почасти ж забрав собі.
Землі Запорожжя були поділені між губерніями Новоросійською та Азовською і після того петербурзькі вельможі та сенатори вже не ховалися своїми давніми таємними бажаннями, а почали випрошувати собі у цариці запорозьких земель. Найбільше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь Вяземський. Йому припали обидві Січі з величезною площею степів, лиманів та лугів. Трохи менше, хоч теж немало (біля 150 000 десятин), захопив Потьомкін. Околиці сучасного Катеринослава з лісами й островами на Дніпрі були подаровані князю Прозоровському, Гард на Бузі з великою площею земель — князю Поліняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України, було подаровано 35 275 десятин, графу Каменському — 20 000 десятин, графині Браницькій — 21 614 десятин, поручику Черткову — 15 570 десятин, а далі почали роздавати запорозьку землю всякому панові, хто хотів, аби тільки він посадив 13 дворів кріпаків на всякі 1500 десятин та платив на рік по 21/2 копійки за десятину, і таким чином до року 1784 було роздаровано панам 4 470 302 десятин запорозької землі.
Але ще й після того лишилася вільна земля на Запорожжі, і її почали роздавати всяким поселенцям і найбільше німцям. Найперше їм віддали серце Запорожжя — острів Хортицю і західний берег Дніпра, починаючи од кінця порогів, униз за кінець острова. На всяку німецьку душу давалося дурно 65 десятин землі і, крім того, всякі запомоги грішми й лісом на будівлю та господарство.
Така величезна на Запорожжі одміна не могла статися протягом одного року, а потребувала чималого часу, і те запорозьке товариство, що під впливом промови січового панотця Володимира скорилося своїй долі, у перший рік після зруйнування Січі не дуже побивалося про свою долю і не зразу вгадало, що буде далі.
Указом цариці од 1775 року запорозьким козакам дозволялося або йти до своєї родини, відкіля хто прийшов на Січ, або лишитись на Запорожжі, взяти собі од казни під оселю землю і жити з хліборобства. Першим своїм правом майже ніхто з запорожців не скористався, бо всім добре було відомо, що на Україні, як Правобережній, так і Лівобережній, панувало кріпацтво, лізти ж самохіть у ярмо нікому не хотілося. Тільки невелика частина запорозького товариства пішла на межу Слобідської України і осіла там по слободах та побіля річки Береки, всі ж останні запорожці лишилися на своїх рідних, политих кров’ю батьків степах.
Степи Запорожжя ще й під час скасування Січі у кінці XVIII віку стояли майже у первісній своїй красі. Буйні трави ще ховали у собі цілі гурти худоби і, як колись, тільки високі роги волів випиналися з-під трави на світ. Трава по степах щороку росла доти, поки під осінь од вітрів та дощів лягала цілим шаром на землю. Поміж тими високими травами ховалась велика сила дикого звіра й птиці: ще водилися на Запорожжі всі ті породи, що я перелічив у першому оповіданні, — навіть олені та дикі коні ще ходили по степах цілими табунами. Луги Запорожжя ще були вкриті непорушними одвічними лісами, а озера по них кишіли водяною дичиною; лимани й річки ще повні були рибою, по степових байраках ще красувалися зелені діброви, а поміж дубами росла велика сила родючого дерева: груші, кислиці, вишні, барбарис, калина; долини степові вкриті були непролазними терниками... Було ще на Запорожжі де пожити, було й з чого прожити!
Більшість запорожців розійшлися по зимівниках до приятелів, що вже раніше покинули Січ та осіли по захисних кутках Запорожжя. Зимівників під час руйнування Січі було на Запорожжі біля тисячі, тепер же, після руїни, кількість їх ще збільшилась на кілька сот. Багато запорожців прибилось і до запорозьких сіл понад річками Ореллю, Самарою та Протовчою, і такі
