Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Маргарет не знала, що відповісти, та, на щастя, тієї миті зайшов батько. Д’Агвілар повторив усю історію, додавши, що він чув, як Маргарет бідкалась, що її кінь упав під час прогулянки і вона не може більше на ньому кататися.
Кастеллу не хотілося брати цього подарунка — він розумів, що це саме подарунок, — та д’Агвілар запевнив його, що коли Кастелл відмовиться, то він змушений буде продати коня й повернути Кастеллу гроші, які не належать д’Агвілару. Виходу не було, і Кастелл подякував іспанцеві од імені своєї дочки та від себе особисто. Потім вони вийшли на подвір’я подивитися коня.
Коли Кастелл побачив коня, то зрозумів, що то величезна цінність. Він був білого кольору, з довгим низьким крупом, маленькою головою, лагідними очима, круглими копитами та довгою гривою І хвостом. На такому коні могла їздити королева.
Це знітило Кастелла — він був упевнений, що такого красеня ніхто не віддасть як решту, бодай тому, що він коштує більш як п’ятдесят золотих. Окрім того, на коні було жіноче сідло та вуздечка чудової червоної кордовської шкіри, срібні стремена та мундштук. Але д’Агвілар усміхався й заприсягався, що все сталося саме так, як він розповів. Робити було нічого. До того ж Маргарет була така задоволена конем, на якому їй відразу забаглося покататись, що забула про свої підозри. Помітивши радість, якої Маргарет не могла приховати, д’Агвілар сказав:
— Тепер я прошу зробити для мене одну послугу. Ви казали, що здійснюєте з батьком вранішні прогулянки. Чи можу я просити вашого дозволу, — звернувся він до Кастелла? — супроводжувати вас завтра вранці, годині, скажімо, о сьомій? Мені б хотілося показати вашій дочці, як управлятися з конем цієї породи.
— Якщо ви бажаєте, — відповів Кастелл, — і коли буде гарна погода.
Запрошення було таке люб’язне, що відмовити було неможливо.
Д’Агвілар поклонився, і вони повернулися в дім. Коли зайшли до зали, іспанець запитав, чи благополучно доїхав до місця їх родич Пітер, і додав:
— Прошу вас не казати, де він, аби я міг, поклавши руку на серце, заприсягтися будь-кому, а особливо тим, хто продовжує його шукати, що я не знаю, де він ховається.
Кастелл відповів, що лише кілька хвилин тому він одержав листа, в якому повідомляється про щасливий приїзд Пітера. Почувши цю новину, Маргарет спаленіла, але, згадавши дану обіцянку, з байдужим виглядом зауважила, що рада чути це, бо шляхи не дуже безпечні. Д’Агвілар теж сказав, що він радий цьому, і, підвівшись, попросив дозволу відкланятись.
Коли він пішов, Кастелл передав Маргарет Пітерового листа, адресованого їй. Він був написаний його прямим і твердим почерком. Маргарет швидко пробігла листа. Він починався і закінчувався ніжними словами, але був коротким, діловим. Пітер повідомляв, що його мандрівка скінчилася щасливо і він радий опинитися в старому домі. Наступного дня він збирався зустрітися з майстрами, бо потрібний ремонт — навіть рівчак заповнений багном та бур’янами. Лист закінчувався так: “Я не вірю тому красунчикові іспанцеві й ревную при згадці, що він буде поруч з вами за моєї відсутності. Остерігайтесь його, прошу вас, остерігайтесь його. Нехай береже вас пресвята мати божа та всі святі. Відданий вам усією душею ваш коханий”.
Відповідь Маргарет відписала того ж дня, оскільки посланець мав на світанку повертатися назад. Окрім усіх інших справ, вона повідомила Пітерові про подарунки д’Агвілара і про те, як вона та батько змушені були його приймати. Вона благала Пітера не ревнувати: хоча подарунок їй і подобається, але того, хто подарував його, вона не любить, а тільки лічить години, коли повернеться її коханий і забере її з собою.
Ранок і погода були чудові, Маргарет піднялася рано, вдягла костюм для верхової їзди. Рівно о сьомій годині з’явився д’Агвілар. Із конюшні вивели іспанського коня, і д’Агвілар вправно допоміг Маргарет сісти в сідло. Потім показав, як слід обачно натягати вуздечку, і попередив, що прискорювати чи уповільнювати біг коня треба лише голосом, ні в якому разі не вдаватися до батога чи шпор.
Кінь був справді чудовий: смирний, мов ягня, слухняний і водночас баский та швидкий.
Д’Агвілар виявився гарним кавалером. Він розповідав про найрізноманітніші речі — серйозні й веселі, так що врешті-решт навіть Кастелл забув про свої тривоги й повеселішав. Був свіжий весняний ранок. Вони галопом перетинали долини, сходили на пагорби, в лісі слухали пташиний щебет і спостерігали за людьми, які працювали в полі.
Ця прогулянка була тільки початком. Д’Агвілар довідувався про час прогулянок навіть тоді, коли вони міняли його, і, запрошували його чи ні, він приєднувався до них або зустрічав на самих прогулянках з такою природністю, що неможливо було відмовитися від його товариства. Батько й дочка ніяк не могли збагнути, яким чином д’Агвілар довідувався про їхні прогулянки і навіть про те, куди вони збиралися їхати. Вони гадали, що про все це він дізнається від грумів, хоча ті мали суворий наказ ні про що не розповідати, їм і на думку не спадало, що це могла робити Бетті. Вони й гадки не мали, що коли вони зустрічаються з д’Агвіларом уранці, то Бетті робить те саме ввечері, коли всі думають, що вона в церкві, чи займається шитвом, чи провідує свою тітку на околиці Вестмінстера. Але дівчина з тільки для неї відомих причин про ці свої прогулянки нікому не розповідала.
Тепер, коли вони каталися разом, д’Агвілар, як і раніше, був ґречний і ввічливий, та манери його ставали дедалі невимушеніші. Він розповідав усілякі історії зі свого життя, сповненого незвичайних подій, натякав на своє високе становище, яке він поки що змушений приховувати. Говорив про свою самотність, про те, як
