Зібрання творів - Василь Стус
як задвигтіло кішло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!
* * *
Збудився врано синій-синій птах,
на мокру гілку всівся — і щосили
виспівує — на весь колючий світ —
що скоро-скоро літо переможе
цю весну забарну і надлетять
шелихвости, і кулики, й зозулі,
і ліс здригнеться в співі солов’я,
почавши течію плавкого літа.
Як заклинає, як тріпоче він
всім серцем і всіма грудьми вузькими
виспівує — аж гілка в брость береться
і тим шпачиним співом зацвіта!
* * *
Коли б, коли б ви мали, голуби,
хоч трохи серця — ви б його на крила
взяли до себе і перенесли
на Україну, геть за ним стужілу.
До вас він добру руку піднесе
і озоветься — щедро і заклично:
Ходіть до мене, ось вам їсти й пити
крихти на стежці, в черепку — вода.
Ану, маленький, що на хору ніжку
ізчаста припадаєш — дай-но я
із лапки скапку вийму, просто з губ
тебе, ще жовтодзьобе, нагодую
і дам злетіти в небо із руки.
Той бог птахів, і провесни, і хмар
і молодої зелені й шумної
помолоділої по ста струмках
небесної води, відтеплів серцем,
поголубів, посивів з голубами
й розтав між них — ледь
осени діждав.
* * *
Болото, луки, річка, очерет
так сонно дихають, туманом криті,
вглядаються у воду зорі вмиті,
кажан справляє свій нервовий лет,
там, де ворожить при вогні поет,
у казана дитинство зазирає,
там молодість дібровою блукає,
з болотяного виквіту букет
збираючи. І не спіши вперед,
бо чагарями спогадів прослалась
твоя дорога дальня. Все б те звалось
тобою, тільки приопалих мет
вже крила не просторяться, підбиті
шротиною покори. І не мед —
до себе впасти в рабство. Лиш намет
скидається, як птах у соннім житі.
* * *
Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, куток і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лилово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальша смерти — рідна батьківщина!
Колодязь, тин, і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя, зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.
* * *
Самого спогаду на дні, як зірка у криниці,
вона з’являється мені — і світить, і святиться.
Із темряви, з безодні літ, із забуття і тиші
вона зродилася на світ, неначе доля віща,
і все ячала, все росла, болила і боліла,
допоки в тебе увійшла, аж дух пірвався з тіла.
І зайнялась мені зоря і обняла півнеба
громовим гуком Кобзаря і сурмами погроба.
* * *
Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: «ку-ку».
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.
* * *
Сховатися од долі — не судилось.
Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? Ачи твою подобу
збагнуть — бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття…
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, доле, слава богу.
На хижім вітрі чезне й ниций страх.
* * *
Ущухло серце джерела.
Криниця тьмяна обміліла
і висхла. Як душа зболіла!
Як час ступає спроквола!
У небі нагодиться птах —
покружеляє-кружеляє —
і відлетить. Кого шукає
той птах? Кого ж йому немає?
О, де ж він — край твій, біль твій, крах?
Де ти єси, ясна водо —
в ній тихі зорі полоскались,
в ній білі хмари тінню брались.
Німій, бідо моя, жадо
моя. Бо серця джерело
вже обімліло. Обміліла
криниця. А верба пустила
гарячі брості — в крик-зело.
* * *
На золоту солому
лягає червінь дня.
Десь мати пише втому,
як призьбу, — навмання.
Надії озеречка —
довкола тьмавих вій,
як курячі яєчка
в соломі золотій.
Вже й день скінчиться скоро
і супокій паде
і сон сховає змору
в колодязі грудей.
* * *
І пензель голосу сягає сфер.
І пише голубим на порцеляні
небес понурих. Спроба відживити
весь безмір мертвих зойків і очей
крилом метелика. Лиши світам
безсиле спромагання надлетіти
до вічності, щоб свій спинити плин.
Бо там диточа пучка молитовна
затвердне зіркою. Здревілий дух
постане ув огромі порожнечі.
І скрем’яніє на
