Зібрання творів - Василь Стус

і досить руку простягнути,

щоб за крайсвіту засягнути,

за гостру кригу розставань.

Кохана — ніби кущ бузку,

обтяжений з задуми й тиші,

і на розстанні — ще миліша

за ту, що стрілась на віку.

Мовчить. Ображена.

Застрашена. Зновародженна.

О тричі будь благословенна

лишатися. Мені ж — пора.

Куди? — здригнувся димний кущ.

Куди? — суремила алея.

О краще з круч, аніж тебе я

згублю. З дніпрових краще круч.

Дорога довга і порожня,

дві чорні колії в огні

плафонів. І на серці кожна,

як басамани вогняні.

Куди? О, краще не питай.

Світ за очі. На всі чотири

шалені вітри. Далі віри

що стрінемося. Прощавай.

І там, де вимерлі провулки

погробли свідками німими,

ти, ніби випорснула з муки,

розсипалася вся лункими

підборами. Бігом, бігом —

з усіх пожеж — без озирання —

прожогом! Пасмуги світання

кололи небо колуном.

* * *

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє.

А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!

І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,

бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.

І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш,

над нашим, над спільним, понад

світовим безголів’ям

Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось

знечів’я…

Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…

І досі ще пахнуть журливі долоні твої,

і губи — гіркі — аж солоні — подосі ще пахнуть,

І тінь твоя, тінь проліта — схарапудженим птахом,

і глухо, як кров ув аортах,

солоні гримлять солов’ї.

* * *

Наді мною синє віко неба;

сіро-чорна шлакова труна

геть обшила душу. Так і треба:

вже остання лопнула струна,

вкрай напнута сподіванням. Досить.

Бо немає стерпу. Твій кінець

умовляє, научає, просить:

згинь, коли спромога. Хай їм грець

тим літам, що будуть непрожиті.

То ж бери собі останній шлюб,

бо не зійде на каменю жито

і сухий не розів’ється дуб.

* * *

Ти десь живеш на призабутім березі

моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш

пустелею моїх молодощасть,

як біла тінь суворої скорботи.

Так часто Бог нам зустрічі дарує

в цій келії. Так часто я тебе

зову крізь сон, щоб душу натрудити

повік незбутнім молодим гріхом.

Припертий до стіни (чотири мури —

і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),

чи не щодень до сповіді стаю,

та жодної мені нема покути.

На кожнім мурі проступає рить

журби твоєї. Посестри — подоби

(нічний твій виступ) — в кількоро очей

зорять на мене поглядом німотним —

дошукуються давньої душі.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно,

свічо моя пекельна! У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність, що живий,

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші,

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена! Тобою

я запізнав ті розстані, які

нам доля не прощає. За тобою

спинив я часу плин. І кождодня

вертаюся в витоки. Надто тяжко

ступати безворотною дорогою,

де втрачено початки і кінці.

Я здумано живу і не зберуся

натішитися злагодою ночі

і забуття. Неначе стовп огненний,

мене ти з себе викликаєш, надиш —

забутим, згубленим, далеким, карим

і золотим. Куди ж мене зовеш,

брунатна бджілко? Дай мені лишитись

у цьому часі страдному. Дозволь

зостатися з бідою наодинці

і — ачи вмерти чи перемогти.

Дарма. Ти знову в сни мої заходиш

вельможно мури прочиняєш всі —

і золоті, брунатні, карі очі

йдуть зовсібіч на мене. І беруть

у свій полон.

До молодості зносять,

аби жбурнути — в прірву…

* * *

О, скільки слів, неначе поторочі!

І всі повз мене, ніби кулі, б’ють

і всі живу мою минають суть,

а тільки строчать.

І я бреду — крізь ці слова облудні,

бо йде тут бій, бо тут — передова,

де всі твої бійці — одні слова.

Та сіють зраду спогади марудні…

Не ошукайся ж, вірячи добру

і не згубись у мук своїх огромі.

Спогадуючи, піддаєшся втомі,

хоч тільки-но стомлюся — і помру

і в помережані сховаюсь ночі,

де ні жалю, ні радощів не ймуть,

де не живуть, а смерть свою жують.

О, скільки слів, неначе поторочі!

* * *

Як моторошний сон — ці дні і ночі.

Пригнічують мене і додають

безмежних сил. Хоч силоміць ув очі

засилюй сон! Привиддя постають —

спогадані, згорьовані, урочі

з моїх артерій кров солону точать

і як криваві зозулі — кують.

Не кукайте, криваві зозулі,

над бідною моєю головою,

коли віконце обснувало млою,

коли мені так тяжко без землі,

завислому у вертикальній трумні.

О, кружні кроки — скрадливі й безшумні.

* * *

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не лягали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди.

І врочить порив: не спиняйся, йди.

То — шлях