💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Поезія » Зібрання творів - Василь Стус

Зібрання творів - Василь Стус

Читаємо онлайн Зібрання творів - Василь Стус
— стовбур літ,

а обабоки — крона.

Посередині — вічний слід

від колиски до скону.

Жаль — ні неба, ані землі

в цій труні вертикальній,

і заврунилися жалі,

думи всіли печальні.

Як то сниться мені земля,

на якій лиш ночую!

Як мені небеса болять,

коли їх я не чую.

Як постав ув очах мій край

наче стовп осіянний.

Каже: синку, ступай, ступай,

ти для мене коханий.

Тож просторся, душе моя,

на чотири татамі

і не кулься од нагая

і не крийся руками.

* * *

Мов лебединя, розкрилила

тонкоголосі дві руки

збілілі губи притулила

мені до змерзлої щоки.

Сльозою темінь пронизала

в пропасниці чи маячні,

казала щось, даліти стала…

Мов на антоновім огні,

не чув нічого я, не бачив.

В останньому зусиллі зміг

збагнути: все, тебе я втрачу,

ось тільки виведуть за ріг…

* * *

Уже моє життя в інвентарі

розбите і розписане по графах.

Це кондаки твої і тропарі,

це кара, це з отрутою карафа.

Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух. Нехай-но і помру —

та він за мене відтонкоголосить

три тисячі пропащих вечорів,

три тисячі світанків, що зблудили,

як оленями йшли між чагарів

і мертвого мене не розбудили.

* * *

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумирену, що я збагнув нарешті:

ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху,

хреста і долі — ніби вічна мати,

вивищена до неба (од землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і само собою—

наповнення. Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

* * *

Оце твоє народження нове —

в онові тіла і в онові духу.

І запізнавши погляду і слуху

нового, я відчув, що хтось живе

в моєму тілі. Нишком вижидає

мене із мене. Вабить повсякчас,

щоб погляд мій по ґратах цих обгас,

неначе свічка. Врочить і навчає,

що хай би грець, що й місця не знайду

од погляду зухвалого, що сниться

і видиться, коли мою біду

дотіпує громохка громовиця.

Це він для тебе обживав ці мури,

іще тебе не знаючи. Це він

шукає шпари у твоїй натурі,

аби солодкий близити загин!

Геть відійди, почваро! І не смій

ні кроку ближче. Одійди, почваро!

А все ж — нестерпна безневинна кара.

Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволій.

* * *

Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,

і тиша, і самотність, і пітьма!

Щоправда, кажуть спати надто рано,

ото й телющиш очі, як відьмак,

на телевежу, видну по рубінах,

розсипаних, мов щастя навісне.

Отут і прокидається уміння

накликати натхнення, що жене

од тебе всі щонайсолодші мрії

і каже: віщий обрій назирай,

де ані радості, ані надії.

То — твій правдивий край. Ото — твій край.

* * *

Така хруска, така гучна

уся моя кімната.

Як м’яко встелена вона,

лиш надто мулько спати.

Шість з половиною — в один,

чотири кроки — в другий.

Блукаю нею, вражий син,

неначе кінь муругий.

От тільки думається в ній —

і тісно, і обачно.

Так хутко збіг із мене лій,

хоч їсться й дуже смачно.

Машини шастають навкруг,

неначе на параді.

Папір, мій зловорожий друг,

і тут мені завадить.

Покинув я сумний підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

кудись жене щорана.

Я там давненько вже не знав

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї

(І в халепу ж ускочив ти,

коли на поверх третій

тюремні провели чорти

за буки і мислєті).

Така хруска, така гучна

уся моя кімната,

скрипить, як скрипочка, вона,

та ні з ким танцювати.

Січень 1972 р.

* * *

Вже цілий місяць обживаю хату,

Що ж, мабуть, навикати вже пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати

в віконці ґрати, у кутку — пара…

І щохвилини в вічко зазирає

іскрадлива, як кицька, сатана,

мов дірочку під серцем назначає…

Напевне, приписали до майна

тюремного уже й тебе самого —

всі сни твої, всі мрії, всі думки,

завівши до реєстру потайного

і зачинивши на міцні замки.

* * *

Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав

ані не долюбив. І не жив. І не жаль.

* * *

Господи, гніву пречистого

прошу — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене од біди вберегти.

* * *

Алея — довга і порожня,

старанно вгорнута у ніч.

Каштани. Сотні білих свіч,

а посвітитися — не можна.

І притінь, примерк торжества

Відгуки про книгу Зібрання творів - Василь Стус (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: