І день як вимір нашого життя - Олександр Васильович Афонін

взяв, клюшки и салазки, Гулять бежали не на час. Март оставался снежной сказкой… Все это помню как сейчас. Хотя осталось время года Под старым именем зимы, Но так изменчива природа… А с нею изменились мы… «Надворі сніг знов сипле без спочину…»
Надворі сніг знов сипле без спочину, І складно розрізнить, де він, де хмари. Мабуть, Всевишній розв’язав торбину… Крізь заметіль будинки – мов примари. Лише деінде світяться віконця: Вже люди потомились святкувати. Ще й завтра день зі снігом і без сонця… Глибока ніч. Пора, напевне, спати. В різдвяні ночі сни цікаві дуже, Тож сон в Різдво всім цінувати треба. Тому вже годі святкувати, друже, Бо ліжко так давно чека на тебе. «Після Різдвяних свят відлига…»
Після Різдвяних свят відлига. Мороз утік не зна куди. Перетікають купи снігу В потоки талої води. Дерева стали знов контрастні, Свій знявши сніговий убір. З дахів зірвавшись, краплі рясні На став перетворили двір. Стиль знову змінює природа, Під час січневої зими Приславши весняну погоду, Якої так чекали ми. Однак ще марні сподівання, Узимку так бува завжди: День-два тепла – і знову зрання, Охоплять місто холоди. «Под вечер вновь запорошило…»
Под вечер вновь запорошило Беспечным меленьким снежком И белой пеленой накрыло Асфальт, еще черневший днем. Свет фонарей обрел объемы, Вобрав в себя снежинок рой, И сгладил угловатость дома Беззвучной белою волной. Беспутный ветер, что буянил Вчера всю ночь и нынче день,