Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

співчуття в сльозах її горіло, В очах її, де світло я знайшов; Щоб ворухнулись від зітхань жадливо, Немов троянди на снігу, вуста, Зубів одкривши мармурове диво; І щоб моє життя, що вироста Із болю, не боліло, а в літа Далекі понесло мене щасливо. 162 Щасливі квіти й благовісні трави, Прим'яті донною на самоті; Пісок, що береже сліди святі Чудових ніжок під листком купави; Гаї прозорі, віти, наче пави, Фіалки у любовній блідноті, Ліси вільготні, тихі та густі, Куди не входить сонце величаве; О краю мій, о ріки голубі, Ви омиваєте Лаури очі, Їх блиск перебираючи собі. Прекрасні ви в своєму непороччі! А там — підводні скелі серед ночі Горять в мого закохання журбі. 190 Над річкою, де в мураві дорога, При сході сонця, якось навесні, Моїм очам, як видиво у сні, З'явилась олениця злоторога. Немов скупець, що довше якомога Дивиться прагне на скарби сяйні, За нею стежив я, аж дух мені Перехопила радісна тривога. Навколо шиї сарни — письмена В алмазах: «Цезар дав мені свободу — Не руш мене!» — О сяюча мана! Сягнуло сонце полудня. На вроду, Йдучи, я задививсь і впав у воду. І зникла тут же ланя неземна. З КНИЖКИ«НА СМЕРТЬ МАДОННИ ЛАУРИ»  267 Де погляд ніжний, де чарівний вид; Де постать горда, де струнка постава, Де мова та бентежна й величава, Що завдає негідникові встид? Де сміх, що жалить того, хто набрид? Де та душа, що, мов зоря яскрава, Висока й гідна владарського права, Небесний нам осяяла блакит? Я вами дихаю, для вас палаю, Я народивсь для вашого єства, Без вас мені нема й не треба раю; Як радість відійшла моя жива, В словах надію я плекав безкраю, Та вітер порозвіював слова. 272 Життя летить, і днина йде остання, Товаришує смерть великим дням. З теперішнім, з минулим, з майбуттям Я — в стані вічного ворогування. Мене вбивають спогади й чекання, Не маю спокою ні тут, ні там; Якби я піддавався цим думкам, То відійшов би на той світ зарання. Вже не зазнаю щастя; навпаки — Мій корабель несуть вітри гривасті, Розшарпують його, як ті вовки.