Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

тішитися помстою й карати За тисячі образ, бере свій лук Амур, подібний до підступних злюк, Що крадькома вичікують розплати. В очах і в серці захисні загати Я збудував з чеснот і з їх сполук, Та вибито щита ударом з рук, І вже нема куди від стріл тікати. Збентежена цим нападом швидким, Душа моя не мала часу й змоги Знов захистом озброїтись міцним. Не можуть навіть кам'яні чертоги Сховати від страждання серце вбоге Від муки, що живе у ньому й з ним! 48 Не змеженіє річка від сльоти, Вогонь вогнем ніколи не здолаєм. Збагачуються схожості навзаєм, Воюють протилежностей світи. Любове, двоє тіл єднаєш ти В одній душі, світ сотворивши раєм, Чому, скажи, чим дужче ми жадаєм, Тим менше дозволяєш осягти? Як сліпить сонце зір, як глушить звуки Околиць Нілу водяна дуга, Що з гір летить і б'ється в каменюки, Так стлумлює сама себе жага, Від прагнення свого занемага І кволіє від власної принуки. 61 Благословенні будьте, день, і рік, І мить, і місяць, і місця урочі, Де спостеріг я ті сяйливі очі, Що зав'язали світ мені навік! Благословен вогонь, що серце пік, Солодкий біль спечаленої ночі І лук Амура, що в безоболоччі Пускав у мене стріл ясний потік! Благословенні будьте, серця рани І вимовлене пошепки ім'я Моєї донни — ніжне і кохане, І ці сторінки, де про неї я Писав, творивши славу, що не в'яне, — Й ти, неподільна радосте моя! 68 Священний вигляд вашої землі Сум навіває, що аж серце плаче: Що робиш ти? На небо глянь, бідаче, Туди тебе волає шлях в імлі. Втім, інша мисль — про інше взагалі: До милої вертаймося! Тим паче, Що серце без коханої — незряче, Куди втечеш ти на однім крилі? Веде ця думка першу за собою — Я так їх слухаю, як новину, Що раптом приголомшує журбою. Продовжують вони свою війну, Хто переможе з них, я не збагну, Кінця не видно їхньому двобою.  131  Співати по-новому про Любов Я прагну, щоб збудити співом тіло, Щоб знов жадання запалахкотіло, Щоб ум студений запалився знов; Щоб та душа струснулась до основ, Яка мене покривдила так сміло, Щоб