Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Поламані на ньому щогли й снасті, Вкриває буря береги скелясті, Де згашені манливі маяки. 274 О, гетьте ж ви, думки, мої тирани, Чи не доволі вже мене Судьба, Любов і Смерть цькували, мов раба, Чи вже мої загоїлися рани? А ти, о серце, завжди неслухняне, На мене з недругами йдеш — хіба Служити ворогам — це не ганьба, Хіба мій меч їх більше не дістане? В тобі — гінці Любові потайні, В тобі справляє Доля всі пишноти, В тобі готує Смерть удар мені; Моє життя ти прагнеш розмолоти, Тому від тебе йдуть усі турботи, Думки підступні й лиха навісні.  Мікеланджело Буонарроті
З КНИЖКИ «СОНЕТИ» 19 Я вашим зором бачу світло миле, Яке мені, сліпцеві, — з неба дар. На ваших плечах я ношу тягар, Який здвигнути сам не маю сили. Я, сотворіння куляве, безкриле, На ваших крилах лину вище хмар. При вас то блідну, то стаю, мов жар, Який би навіть льодом не згасили… Як ви щасливі — то всміхаюсь я, Як ви сумні — я пойнятий журбою, У вашій волі — воля й мисль моя. Я — наче місяць той, що сам собою Не світить золотистою габою, Лиш сонцем осіянний він сія! 20 Ніч має вроду темну й величаву, В ній подив таїни немов закляк, А день живий і жвавий, мов хлоп'як, Веде при сонці осяйну забаву. Але не тільки сонце нищить мряву — Хай з'явиться черв'як чи то світляк Із невисоких сфер, і вже ніяк Не врятувати темряви державу. І вже земля підводиться в теплі, Плодющу піднімає деревину, До неба зводить кільчики малі. Та все-таки святіша ніч за днину, Бо мисль її породжує людину Дорожчу, ніж усі плоди землі. 21 Хто сотворив з нічого людям час, Той поділив його на дві частини, Назвавши ніччю й днем ті половини, Та ніч він ближчою зробив для нас. На людських долях видно нам щораз Вплив місяця чи золотої днини. Але мені призначена з дитини Була судьба темнот, і світ мій згас. У темнощах — кінець мій і начало. Затемнене в душі моїй вікно, А ніч хмурна проходить так помало… Вам сонце за товариша дано, Пустіть мене до світла, щоб