Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

А шлях звертає в іншу сторону, Колись бойовищем поорану, Поорану, поволочену, Кривавицею сполочену.

Отут ішов машин потік,

Гули гармати-важики,

Отут заглянув Новий рік В засніжені бліндажики.

Сидів із. нами на межі,

Бійців назвавши — братики!

І пив горілку в бліндажі У півтора накатики.

І в нього, в нас — одна біда,

Бо шлях не слався рутою,

Одна їда, одна хода Понад Дніпром-Славутою.

І в нього, в нас — одні жалі,

І рани й біль — не нове ще,

І цей кривавий шмат землі Нам свято й пристановище.

і з серця, ніби із заков,

Немов лавина в кратері,

Росла обпалена любов До Батьківщини-матері.

До сліз її, її доріг,

Під попелом, під вітами,

І все, що міг ти і не зміг,

Ставало заповітами.

1 вже сухар був не сухар,

Шкуринка — не шкуринкою,

І вже фугасний злий пожар Здавався нам іскринкою...

Ні, не забудеться повік Ласкаве ймення братика, -І той солдатський Новий рік,

І ті в снігу накатики В моєму серці!..

В серці тім живе Добра і мрій жадання вікове,

Далеке горе зціпило вуста,

А день встає. А щастя вироста.

Я вийду в поле, в мрево вечорів,

Як новорічна настає година,

Зерно пшеничне диха, мов дитина,

В важкій ріллі, під шубами снігів.

Дерзька, напружна, як сочиста юнь,

У корневищі сплетена і гожа, Закільчиться, з земного зійде ложа Густа, рясна і золотиста рунь;

І потече за дальні міражі,

Захлюпає, заплеще яр-потоком,

На клекіт сіл, понад Дніпром широким, На ті стежки, де снили бліндажі.

І там за даллю, де горить мета, Розкрий-но серце на нові літа,

, На час горінь, на подвиг без відплати,

І кров, і душу — все віддать зумій,

Бо в тебе є земля — як рідна мати,

І є народ. І йди на подвиг свій!

ІЗ ЗБІРКИ «ВІЩИЙ ГОЛОС», 1961 р.

*

*

...І слово те огнисте і суворе В кріпацьку душу билося, як море*

Як вал дев’ятий, мчало з далини,

Рвучи заграти й куті кайдани.

Його хотіли троном залякати,

На нього слали муштру і гармати.

Піски пустель, неволі суховій,

І сам царьок звивався, наче змій»

Та все дарма у тім пустім труді.

Сліпі ставали зрячими тоді.

Спізнавши мову, плакали німії,'

І раб стрічав надію в безнадії.

А слово те, зламавши заборони,

Робило тліном трони і корони,

І попелом сердець — де впали люди — Новому віку стукало у груди.

* *

*

Запечені жаром вуста і реквієм туги,

Хвиля Дніпра посивіла,

І нива всивіла,

І руки дубів почорнілі,

Підняті в небо, як на Голгофу:

— Прийдиі

Вогнем опалені очі й світанки Залізнякові, Ножі освячені, як блискавиці вночі,

Колиска дитини й плужок у полі,

Кріпацька долоня у мозолиш,

Усе благало, билось мольбою:

— Прийди!

І він появився звідти,

Де горіла трава від проклять,

Де погасли свічки до бога За його сліпоту жорстоку,

Де кріпацька хатина, з нужди й терзань, Ваготою болю вгрузала у землю.

І він появився звідти, де сіють і жнуть —

І нічого не мають,

Де плачуть, затиснувши губи,

Де промінчик сонця ховають в очах,

Щоб не відібрали його за подушне *.

Сказав: буду з вами. Я син ваш!

І породив слово.

Щоб потім воно забряжчало в кайданах, Горіло у казематах,

Сліщю в пісках пустелі 1 кованим жаром палило уста України, Змітаючи трони Й скорботні голгофи!

* *

*

То ж мільйон сердець склали —

І зробили одне.

Обплели його щедрим промінням світанків, Наповнили кров’ю, зродженою в огні, Ритми і пульси мільйонів сердець Віддали в одне серце.

То ж мільйони очей поєднали в одні — Його очі.

Дали ще блакиту неба і гніву землі В тії очі.

Океани сліз згустили в одну сльозу Тії очі.

Чорні блиски журби, і проміння усмішки,

І кріпацькі плачі, й темний сполох Дніпра, Рокотання бандур і симфонію_гніву Увібрали ті очі.

І клекоче те серце — вогнедишний вулкан,

! зоріють ті очі в дорогах століть —

Тарасове серце,

Тарасові очі.

* *

*

Він писав «Кавказ» 1 серед темної ночі,

Він писав «Кавказ»,^розриваючи власне серце,

І сміявся, і плакав над сторінками Убогої книжечки на столі.

Під пером кайдани бряжчали, із потоками гір, Біла сакля 2 в пожарі тліла,

І над серцем розбитим,

Над помахом руки Прометея Чорний беркут ламав крило.

Він писав «Кавказ», і не знав, і не бачив ночами, Як годовані слізьми, в свитині полатаній Слава Стоїть під вікном;

Як вона піднімає руку І огнистими титлами пише в півнеба Його слова;

І дітей називає його іменням,

І пісні його травам дарує,

І вогонь його сииього зору Виливає у дзвін сокир.

І коли він підвівся, стомлений,

Прометей землі під’яремної,

Люди несли його заповіти,

Забуваючи слова молитов.

* V

*

Чи кувалось теє слово з крицею в горнилі,

Чи на пружнім корневищі бралося на силі,

Чи на ниві неозорій десь його начало,

Що гарячим добрим квітом землю заквітчало.

Що заходить щирим гостем в хату необжиту, Чорну хмару розбиває стрілами з блакиту,

Палить серце у людини іскрою живою,

Крізь століття промовляє ніччю грозовою,

Не сивіє, наче мудрість, наче літа гожі,

І стоїть, і не вмирає в правди на сторожі!

За твоєю далеччю — інша даль видніється,

За гіркою нивою — добра нива спіється.

Та була сутужная, вмита кривавицею,

А тепер — Тарасова — хилиться пшеницею?

Що з тією — рученьки й ніженьки поколоті,

А з цією — вік стоїть, в чебреці та в золоті;

Що з тією — чаєчка та будяк у поросі,

А з цією — в'космосі вся земля у колосі,

Оповита веснами, як громами в покоті,

Уставай, Тарасе наш, та сідай на покуті!

* *

^

От прийшов би ти, невмирущий, через ночі і через гори, Як дивився б ти, задивлявся в наші космоси і простори!

Де Вкраїни лани шепочуть, сміхом повниться наша хата, Дослухався б гарячим серцем, чим в людини душа

багата;

Не в завихреній сивій далі, де Катруся бреде в сторонці, В іншій, в атомній завірюсі розпізнав би лукавий

стронцій

Фарисеям і чорним дукам потрощив би їх загорожі,

В асамблеях за нашу правду ставив слово б ти

! на сторожі!

Вічнотворне, полум’янисте, ке ржавіюче у закові!

І душа моя, комуніста, поклоняється кріпакові

За страждання і за світання,