Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Вона й сама, мов кущ, земного спивши соку, Пильнує дум політ у далечінь високу,

І рветься, як дитя, жагою вся тремтить,

І кожен день життя здається їй за мить,

За півхвилинний бій; а їй же треба злету* Мов яблуко в саду, обнявши всю планету, Зігріти, розцвітить, заколосить в порі, Вітрилом рвати даль під багрецем зорі!

-І* Ф

N

Осінні вечори прозорі, як янтар,

У запашнім меду та у задумній втомі, і журавлів ключі у далі невідомі Виводить в небеса той вересень-владар.

Заліза і зерна злітає тихий дзвін,

І трактори, в ріллі загрузши до колін, Встеляють світло фар до іншої планети,

І множить в рясноїі земля свої прикмети, Де інший серця тон і днів новий розгін.

Бери той скарб собі і не давай на злам:

І цвіт, і пісні згук, і щебет немовляти.

Ще виросте мале, ще вилетить із хати І землю заквітча людським своїм ім’ям.

* *

Я*

Стачає у тебе і хліба, і солі,

І спілого колосу в орному полі,

І друзі з тобою, як люднеє віче,

Чого ж тобі треба, чудний чоловіче?

До щастя ти прагнув — бери його в гості,

Ти зросту хотів — наливайся у зрості,

Любов і надію єднай воєдино.

Чого ж тобі треба, смішна ти людино?

Залізо і камінь, людина і птиця,

І дальня дорога, і тиха криниця,

І ночі, й світанки шептали юрбою «Чого тобі треба? Бери із собою».

Хіба в тім випою світанки і иочі,

Що знову жадобою повняться очі,

Щоб серце палити, стояти як треба, Обличчям — до бурі, очима — до неба!

* *

*

У літах, де маєво зелене,

Де небес глибока течія,

Ти не раз приходила до мене, Посестро, поезіє моя.

У лігах, иа дальніх перегонах,

У ночах, на збитому льоду,

Пізнавав у незвичайних тонах Подих твій, усмішку і ходу.

В дні щасливі і в- часи розлуки,

В доброті, не мавши крихти зла,

Всі мої боління брала в руки,

Все моє зростання берегла.

Щоб не брів на стежки випадкові, Падав і підводивсь—на круті,

Щоб ніколи я у ріднім слові Не кривив душею у житті.

І твоїм диханням обігрітий,

В совісті твоїй набравши прав,

В світ великий, снами несповитий,

Я летів, мов серце розривав.

Ти прости мені, як добра мати,

Що вливає синові снаги,

За мої гріхи — їх небагато,—

За мої несплачені борги,

За мої тривоги необжиті В клекоті, у зорях, в ніч німу*

І якби ще бог ходив у світі,

Я б тобі моливсь, а не йомуі

* *

*

У твоїм диханні всі початки Тих доріг, що полишили .слід Літ минулих радості .і згадки,

Що жили й не обминали бід.,

Кожна квітка в цвіті ясно-рожна, Жар лугів і хвилі течія,

Блиски грому, і стеблинка кожна, І, звичайно, молодість моя.

То твоїх мелодій віщі згуки , ,

І твоїх орбіт ясні вогні,

Мов дитя, беруть мене на руки,

У майбутні, у високі дні.

На широкім нашім Подніпров’ю, Де пливуть світанки голубі,

Я б лише назвав тебе любов’ю, Але й та вклоняється тобі!

* *

*

В війни годину, в нічку зловорожу Побачив я, чого забуть не можу.

В розбитій хаті, у самотині,

Висів портрет Тарасів на стіні,

І рідні'очі, і уста закуті Порубані шаблями в дикій люті.

Колись царі йому бажали долі,— Труїли душу трутою неволі,

Лишень живим не встигли розп’ясти! Тепер же Гітлер порубав для мсти.

Удар навбік — і рана на чолі,

Удар по скроні — чорний, понад силу. І тільки очі — як живі, в жалі Усе пильнують ту Вкраїну милу.

А вечором дівчатка молоді Взяли портрет — зарадити біді,

І все зробили, як сказать, на славу:

Па полотні зняли іржу криваву,

І їхні руки, і меткі, і любі,

Зашили рани. І портрета в клубі Поставили. І я одвіяв жаль,

Бо справжню пісню — не рубає сталь!

СКАРГА РОМАШКИ

Всі бурчать наді мною, глузуючи тяжко,

Від критичних басів до газетного альту:

— Знову в пісні ромашка?

Куди ти, ромашко?

Ну-бо стань в стороні і не лізь до асфальту!

Тут без тебе мороки стача до півночі,

І в поемах, і в прозі б не трапилось маху,

А воно ще цвіте і розплющує очі,

А воно ще пищить — ботанічна невдахо!

Ну, а я ж бо не дуже, а я собі збоку,

Так стою собі тихо й дивлюсь на людину, Тільки трішки поп’ю із весняного соку, Тільки крапельку сонця на очі накину.

І куди ж мені дітись з планети широкої? Тут у мене і вітер, і сонце, і Друзі.

Всі живуть, наче люди, а я у неспокої,

Без житлової площі у темному лузі...

Хоч би ніжку зелену свою без остуди Десь поставить па чорні і мерзлі граніти.

Я проб'юся корінням, я вийду між люди, Щоб у вашому щасті цвітком пломеніти!

* *

*

Тихе літо змов насняться.

Даль, і синь, і все як є,

Соловейко — сіра птиця Пісню-золото кує.

Заплітає в пісню ниті Із струмків, лугів, дубів,

З вечорової блакиті Заклинає голубів,

І росою дзьоб полоще,

Мов готується до свят,

І шукає житлоплощі Для малих солов’їнят.

їм витьохкує тоненько І приховує жалі...

Сіра грудочка маленька З серцем матері землі!

* *

*

П. Майбороді

Знову дороги лягли поміж нами,

Знову любов як веселочка чиста.

Де ти, мій друже, проходиш полями,

Де тобі світить зоря промениста?

Ми подружили, до праці охочі,

Ми побраталися в доброму ділі,

Як ми співали осінньої ночі —

Карії очі та рученьки білі!

Добре, що серце не знає омани,

Добре, що наші дороги кипучі.

Хай над тобою ті білі каштани Вічно цвітуть, як днпіровськії кручі.

Хліб тобі здасться черствішим без мене, ГІісня про хліб — то зовсім не зле-бо. Дерева нашого листя зелене Знає, де корінь і де його небо.

За тим селом, де в полі бліндажі Колись гули залізною луною,

ІДебече дощик, сіє стороною,

І мак горить, і колос на межі.

Отут колись смугляві дітлахи Виносили иоднціо па шляхи В сорочечках подертих, без обновки,

Пив генерал з бійцями із коновки.

Із дітлахів — зросли як слід сини,

Із бліндажів — пшениця в довгій ниві,

Не малюки, дівчата чорнобриві На весілля нас кличуть восени,

І хлопці женяться, на