Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

СОНЕТИ З КНИЖКИ
«ЗАСВІДЧУЮ ЖИТТЯ»
ДО ЗГОДИ В Перемишлі, де грають Сяну хвилі, Де наша слава, як стара вдова, Стоїть в одежі чорній на могилі, Я вчув ненависті страшні слова… Тут ми з поляками зійшлись в горнилі Злоби, що гасне й знову ожива, Тут меч блищить, що в сатанинській силі Його загнала поміж нас Москва. Зійдіться в мудрості, сумні народи, Раби вчорашні, вирвані з ярма Великим Богом правди і свободи! Зламайте меч, рятунку в нім нема, І хай над Сяном прозвучить сурма, Що повертає ворогів до згоди!

1995

Я ВИНЕН 1 Він був електриком. В душі народу світло Свободи розбудив, став генієм добра. Люд прославляв його, кричав йому: ура! І сонце сяяло над ним, як Боже титло. Але в суспільстві знов запанувало їдло, З могили вийшла лють і темрява стара. На доброчинця бруд полився, як з відра, Його єство трудне й палаюче поблідло. «Та ж він — анальфабет! Буквар йому, буквар!» — Волали ті ж таки, що поклонялись вчора, Та вірив далі він у свій спасенний дар. Хоч гнобила його вся та ганьба сувора, Він визнати не міг, що люд — лишень потвора, Котра вогнем плює в пророка ясну твар. 2 І крикнула мені з брудного смітника, Бабуся згорблена: «Тебе я добре знаю! Це ти валив Союз! Це ти нас вів до раю, Так ось я вже поглянь, в раю для хробака!» І серце опекла сльоза гірка й тяжка — Ця мова болісна з розпуки та одчаю. Я голову схилив, розтрощений до краю, Розсипаний, як хліб з роздертого мішка. Я винен, бо не вмер, а тільки бився з туги За справедливістю, що край наш обійшла, Як плем'я, рабськістю заразне й недолуге. Я винен, бо не був жорстким, як стріла, Не мав нещадної й достатньої потуги, Щоб знищити Союз диявольський дотла! З Ах, те, що я писав колись, в юнацькі дні, Тепер таке мале, немов школярські вправи, І за таке ніщо я мав немало слави, Гучної похвальби, що гірша від брехні. Я оглядаюся — і соромно мені За слово мучене, немудре і коряве, Та йшов я з темностей, я вибивався з мряви, Кривавивсь на шляху об камені трудні. Є на моїй душі тяжкі й пекучі плями, Мов на сорочці кров, яку не відпереш, Хоч хімії давай з найкращої реклами. Отрути випив я, налитої по креш Добою темною, та все-таки, та все ж Я добрий слід лишив між добрими братами. 4 Куди діваються всі добрі починання, Всі помисли й діла, що їх дає Господь? Чи мусить перейти у злочин, в химородь, У диктатуру зла невільників повстання? Ось визвольна пора — не перша й не