Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

У бронзі грає слово, мов труба, В граніті — вкриті інеєм тополі. Душі землі, де стигнуть людські болі, Торкається її рука слаба. Та ось — Галина відійде від Лесі, Як донор… Кров її пульсує, б'є У кволій плоті на каміннім плесі. Той камінь їй безсмертя віддає, Що закричав і вмить життя своє Почув на стилоса натхненнім лезі.

1977

ГАЛІЛЕО ГАЛІЛЕЙ Печаль мерця в обличчі Галілея: Або зректися істини й ума, Або — автодафе! Душа німа Згортається в темнотах, як лілея. Кат з чотками, немов з петлею рея, Стоїть над ним — і виходу нема. Там жах вогню, тут підлості страма, Там смерть, а тут прислужницька ліврея. Він каявся й хрестив своє чоло, А потім жартома сказав: «Синьйори! Все ж крутиться Земля, що б не було!» Те слово чути крізь віки і гори, Що десь на дні облудної покори Кипить, як правди вічне джерело.

1967

ДЖОРДАНО БРУНО Джордано Бруно! Вийди із вогню! Порозкидай ненависне кострище І розчави, як гадину, що свище, Димуючу останню головню! Ні, не виходь! Лети, здіймайся вище З тим полум'ям, що спалює брехню, А не тебе, бо ти вже рівня дню, Ти правди смолоскип — не попелище! Почула космонавтів римська мідь, І ворог твій ховається, як плюсква, В темноти й шпари вигаслих століть. Розвалюються вівтарі падлюцтва, А твій престол незайманий стоїть В ясній душі нескореного людства.

1967

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ Свободи духом жив, ненавидів тюрму, Будив козацький біль в живім могильнім схові; А як помер, то цар заборонив ляхові Покласти пам'ятник у Кременці йому. А Бог тоді сказав: «Його я в храм візьму, Вмуруйте лик його в стіну, пани майстрові, Хай гріється костьол в його могутній крові, І хай живе поет — цареві на страму!» Це нелогічно, ні, — поет поміж святими! А може, ми собі придумали закон, Що має бути він створіннями гидкими Обмотаний, немов старий Лаокоон? Ні! Тут за ним стоїть крилатий ескадрон — Бойовики повстань — з мечами херувими!

1999

МУСА ДЖАЛІЛЬ Нема полону й рабства для душі, Не скутої нікчемним страхом смерті. Лиш боягузи, в пилюзі простерті, Перед катами в'ються, як вужі. Колючий дріт знімає маски лжі, Серця й обличчя, як папір, подерті. За миску баланди чи жменю дерті Вчорашній друг стає в ряди чужі. О, це болить! Куди сховати очі, Щоб не побачили відомсти сліз Донощиків продажні поторочі! Щоранку табір шелестить, як ліс, — Там убиває зрадників щоночі Татарський погляд, кинутий навскіс.

1972