Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

вінець? Чому це в радощах не може Поєднуватись людське й Боже, Чому покора й каяття Нам повертають силу духу — Так, начебто в ядрі життя Є хтось, хто кличе в жаль і скруху?

1990

* * * Тяжкий мій шлях — гущавиною глоду, Над багновищем — опівнічна путь. Кров колючки, неначе кігті, рвуть, Трясовина затягує до споду. Куди я йду, покинувши господу Свойого батька? Де моя майбуть? Кому це я крізь ночі каламуть Несу вогонь негаснучого роду? О Господи, пошли мені навстріть Окроплений росою тихий ранок, Що грає, наче в золоті блакить. Я хочу вмити серце наостанок І твердо стати, мов на рідний ґанок, На той поріг, що зветься смертна мить.

1993

* * * Благослови, мій Боже, Україну, З'єднай водно всі київські церкви, Завмерлу нашу мову оживи, Козацьку славу підніми із тліну. Я смерть свою молитвою зустріну, Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави, Але не дай, щоб служники Москви Знов обернули край мій на руїну! Не допусти на княжий трон хохла, Згаси в серцях патріотичні чвари І засвіти будущини світла! Але як ми достойні лиш покари — Не муч Сибірами, пошли пожари І немічних рабів спали дотла!

2004

СОНЕТИ З КНИЖКИ
«НОСТАЛЬГІЯ»
МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ В ДЕНЬ ЙОГО СТОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ Антична статуя з відбитими руками — Це образ творчості твоєї, батьку мій! Є сила і краса в поставі молодій, Та кикоті стирчать камінними суками. Біль покалічення забудеться з роками, І правнук підійде до тебе, повен мрій, І скаже: «Гарно й так цій постаті твердій, Найкращі лінії — це, власне, тії злами…» Але в душі моїй ридатиме ридма До скону смертного твого каліцтва мука, Твоєї величі захована страма; Я — ламаний також! Кричить моя розпука: «Благослови мене, о статує безрука, Накрий долонями, котрих давно нема!»

1995

БІЛЯ СВОЇХ КНИЖОК Нарешті став я біля стелажа В бібліотеці власній; книги-трупи Виймав і ніжно їх складав на купи, І слухав, як щемить моя душа. Там книжечка й моя, немов чужа, Лежала мертва — не слова, а струпи; І чути гниль з тієї шкаралупи, Де правди задушилося пташа. Спалити б їх! Жбурнути між поління Палаюче — й кінець! Та не засне На попелі з книжок моє сумління. Воно кричить, немов дитя трудне, І проклинає, і кляне мене, Горить, та не спадає в мертве тління.

1995