Кобзар - Тарас Григорович Шевченко

було. Та все-таки якось жилось. Хоть на чужому, та на полі… Тепер же злої тії долі, Як бога, ждати довелось. І жду її, і виглядаю, Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить, В калюжі волю утопить. Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і господа любить.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

XI

Косар

Понад полем іде, Не покоси кладе, Не покоси кладе - гори. Стогне земля, стогне море, Стогне та гуде!

Косаря уночі Зустрічають сичі. Тне косар, не спочиває Й ні на кого не вважає, Хоч і не проси.

Не благай, не проси, Не клепає коси; Чи то пригород, чи город, Мов бритвою, старий голить Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря, Й сироту-кобзаря. Приспівує старий, косить, Кладе горами покоси, Не мина й царя.

І мене не мине, На чужині зотне, За решоткою задавить. Хреста ніхто не поставить І не пом'яне.

[30 травня 1847, С.-Петербург]

XII

Чи ми ще зійдемося знову Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! Нехай і так. Не наша мати, А довелося поважати. То воля господа. Годіть! Смирітеся, молітесь богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її… Бо время люте, В остатню тяжкую минуту За неї господа моліть.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

***

Не спалося, - а ніч, як море. (Хоч діялось не восени, Так у неволі.) До стіни Не заговориш ні про горе, Ні про младенческие сны. Верчуся, світу дожидаю, А за дверима про своє Солдатськеє нежитіє Два часовії розмовляють.

1

Така ухабиста собой, И меньше белой не дарила. А барин бедненький такой. Меня-то, слышь, и подсмотрили, Свезли в Калугу, и забрили. Так вот те случай-то какой!

2

А я… аж страшно, як згадаю. Я сам пішов у москалі; Таки ж у нашому селі Назнав я дівчину… Вчащаю І матір удову єднаю. Так пан заклятий не дає. Мала, каже; - нехай, дождуся. І, знай, вчащаю до Ганнусі. На той рік знову за своє; Пішов я з матір'ю просити. «Шкода, - каже, - і не проси. П'ятсот, - каже, - коли даси, Бери хоч зараз…» Що робити! Головко бідна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пішов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили, Поки ті гроші заробив. Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону… І подарунків накупив Найдорогіших… От вертаюсь В село до дівчини вночі - Аж тілько мати на печі, Та й та, сердешна, умирає, А хата пусткою гниє. Я викресав огню, до неї… Од неї пахне вже землею, Уже й мене не пізнає! Я до попа та до сусіди, Привів попа, та не застав - Вона вже вмерла. Нема й сліду Моєї Ганни. Я спитав Таки сусіду про Ганнусю. «Хіба ти й досі ще не знаєш? Ганнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела Та у криниці й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати, Ще не світало. Я в палати Пішов з ножем, не чув землі… Аж панича вже одвезли У школу в Київ. От як, брате! Осталися і батько й мати, А я пішов у москалі. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить, Та бог помилував… А знаєш, Його до нас перевели Із армії чи що?

1

Так что же,

Ну, вот теперь и приколи.

2

Нехай собі. А бог поможе, І так забудеться колись.

Вони ще довго говорили, Я став перед світом дрімать, І паничі мені приснились І не дали, погані, спать.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

***

Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте, сизокрилі Мої голуб'ята, Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими. Вони вже убогі, Уже голі… Та на волі Ще моляться богу. Прилітайте ж, мої любі, Тихими речами Привітаю вас, як діток, І заплачу з вами.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Княжна

Поема

Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила… А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойдаються Нехрещені діти. Як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує. Як сон-трава при долині Вночі розцвітає… А про людей… Та нехай їм. Я їх, добрих, знаю. Добре знаю. Зоре моя! Мій друже єдиний! І хто знає, що діється В нас на Україні? А я знаю. І розкажу Тобі; й спать не ляжу. А ти завтра тихесенько Богові розкажеш.

Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні - Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви терном поросли! Щоб люди й сліду не найшли, Щоб і не знали, де й шукати. В тому господньому селі, На нашій славній Україні, Не знаю, де вони взялись, - Приблуда князь. Була й княгиня. Ще молоді собі були, Жили самі. Були багаті, Високі на горі палати, Чималий у яру ставок, Зелений по горі садок,

І верби, і тополі, І вітряки на полі,

І долом геть собі село Понад водою простяглось.

Колись там весело було. Бувало, літом і зимою Музика тне, вино рікою Гостей неситих налива… А князь аж синій похожає, Та сам несмілих наливає, Та ще й покрикує «віват!». Гуляє князь, гуляють гості; І покотились на помості… А завтра знову ожива, І знову п'є, і знов гуляє, І так за днями день минає, Мужицькі душі аж пищать. Судовики благають бога… П'яниці, знай собі, кричать: - І патріот! І брат убогих! Наш славний князь! Віват! Віват! А патріот, убогих брат… Дочку й теличку однімає У мужика… І бог не знає,