Кайфологія - Павло Петрович Коробчук

все, що нас не вбиває – робить нас. особисте життя зводиться до посту. в соціальній мережі. з’ясування друзів – до кров’яної юшки на розбитій раковині. пізнання сучасності – до паркуру, хіпстерів, бітбоксерів. ок, я знаю ці явища. але де вони? тобто, де поміж ними подівся я? як відрізок часу. Богом відведено перебувати. тут рівно стільки, скільки чекають. результатів співбесіди по американській візі. майбутнє, яке з’являється ще. в межах твоєї країни. і, з моменту трансатлантичного перельоту, перетворюється в коробочку з пиріжками. Господь загортає твої смерті для майбутнього. бітбоксера – пересохле горло африканця. паркура – голова на чиємусь плечі. відрубана. хіпстера – зі свіжим м’ясом власного кухаря. всередині. ок, я знаю, що ми у цій формулі. були їхніми кухарями. але де ми? те, що призводить до смерті попереднього рятує історію. від вічності. одночасної для всіх. я – його. кинула першою.
«но пацанам!» – вигукую я в дзеркало і. ніби на камеру знімаю. блузку. не рівноцінно, що я його з розуму зводила. а він мене зводив лише в кіно. не буду підпускати когось до своїх пахощів. до сокровенного бузку. хоча, з коханих по нитці, глядачці – Квентін Тарантіно. віднині – для мене. лише з конструкторів «Лєґо» складають дітей. спілкування з чоловіками обмежується проханням. закомпостувати квиток. я забула завдяки ньому ще раз народитись. та невдовзі – квітень. він забув у моїй сумочці нову комп’ютерну гру. отже ми – квити. втрачені нерви завжди болять більше, ніж втрачені спогади. честь зустрічається. лише в історичних романах на трухлявих сторінках. так думала я, коли я звільняла його з любові. ніби з посади. а він на мене дивився так. ніби наше все – макіяж. наше ніщо – жінка. вірш ні про що
я б чудово впорався з написанням вірша ні про що я б написав найгірший вірш ні про що бо хіба може бути кращий вірш ні про що, ніж найгірший? чому б не написати: принтер усе стерпить можливо, для когось усі мої вірші написані ні про що,