Кайфологія - Павло Петрович Коробчук

не виписуйте свою психіку, яка розламує ребра, вам це, навіть в костюмі Пістона, – не личить». от де знаходяться справжні вірші ні про що не у книгах Тарнавського Сартра хто там ще вони тривають постійно просто у незаписаній формі: кілька капель крові від сонячного удару у колосковому полі. террорист знімає протигаз щоб краще роздивитися зоряне небо. я гладжу її волосся у тамбурі з розбитим вікном без квитків. вірш без притулку
розлука – операція без наркозу. розлука – татамі для боротьби. це коли у нічну грозу починатися. напад хвороби. це витираючи туш волоссям в жолобинку ключиці плакати. у темряву зривати голос ніби передвиборчі плакати. що лишається після розлуки – короткі телефонні гудки. годуєш криком серце з руки яке боязко визирати з собачої будки. я дала тріщину разом зі склянкою. розлилася і проросла в паркет. зате, доступною і п’янкою я не буду для кожного, як супермаркет. навчуся переживати без нього ніч. гроза вирівнює зім’яту постіль. стихає. я обіцяю лишатись. відсьогодні настільки собою, наскільки дихаю. океанотроща у парку 
дотепер: я тебе ніколи не забороняти. віднині: ти мене ніколи не дихати. я тобою ніде присутня. бо ось – твої слова болючі, оскільки падають. ніби велосипед, на якому я їхала, трималася за кермо і вітер. розвивав моє волосся. як гантелями розвивають. мускул. та – тепер. манекени всередині мене. це тіні птахів і сердець. ними неможливість поворушити. у парку чути їхнє щебетання і пульс. як вдалині