Кайфологія - Павло Петрович Коробчук

дві порожні жменьки ніжності. хто це грає пінг-понг? як не у моїй голові. лунає його ім'я, розлунюючись кроками по бруківці щодалі. криком, який неможливість втискати у орфоепіку. навколо – океанотроща твого імені. розмови затерпати, немов хурма. хто врятує ніжність у жменях? годуюся своєю хурмою, затисненою до крові. операція
легше не стане, хіба що розтане сніг. хіба що сусід по палаті історію розповість, хіба куховарка сніданки такі пісні принесе, що може її хтось повісить. а може її хтось натягне, скажімо, хірург, як гумову рукавичку під час операції. насичення кайфом вбиває безодні діру, розтоплює сніг, мотивує до праці. що відбувається в стінах таких держав, в яких – за розкішний декор – коридори лікарні? народ із минулим, в якому постійно лажав, пройде медобстеження й буде за лажу покараний: газети уже перечитані двісті колись, птахи на завмерлі карнизи богами скеровані, із хлопця з цирозом щоночі виходить слиз, медбрат грає квач зі щойнопрооперованим. гірше не стане, хіба що продовжу жити. хіба що, як слиз, з мене вийде вночі скелет. і хлопець із грижею вранці буде божитись, що серед птахів на карнизі бачив його силует. а хлопець із виразкою йому відповість: «рух, коли в свічці згоряє лише фітіль, а від горіння не нагрівається віск і не з’являється жодних нових світил – це рух ідеальний, народження без утроб, як у проституток – грошва – ідеальний клієнт. там вже немає здоров’я, бо там немає хвороб. там уже легше не стане, там просто є і є.» я розминати свої груди
осіння пристань – це місце. де ми пристали одна до одного.