Вірші з війни - Борис Гуменюк
Коли Марійка з'явилася
в розташуванні батальйону
Її зустріли радісними вигуками і свистом
Наче олімпійську чемпіонку з гімнастики
Яка зібрала все золото
Наче кінозірку яка отримала Оскар і що там ще
Коли проводжали зніяковілого Андрійка
На побачення з Марійкою
Кожен намагався доторкнутися до нього
поплескати по плечу
Мовляв давай мужик ми у тебе віримо
покажи себе
Будемо тримати за тебе кулаки
Андрійко повернувся рано-вранці
Навшпиньках пройшов до свого спальника
Щоб нікого не потривожити
Склав у кутку зброю
Бо бійцю навіть на побачення
не можна без зброї
А коли побачив що я не сплю
Самими губами прошепотів одну-єдину фразу
Вона цілувала мої руки
Уявляєте?
Блаженно посміхнувся вдихнув на повні груди
І за мить пірнув на саме дно
глибокого короткого сну
04.07. 2014
Ці чайки над полем бою — вони такі недоречні...
Ці чайки над полем бою — вони такі недоречні
Я ще можу зрозуміти круків
Вони здавна живляться плоттю загиблих воїнів.
Причому крукам байдуже —
Це плоть наших героїв чи наших ворогів
Не знаю чи варто за це ображатися на круків
Як би не було боляче
Я ще можу зрозуміти голубів
Вони звикли порпатися у людському смітті.
Навіть якщо вони будуть висмикувати волосся
Що злиплося від крові
з простелених навиліт голів
І вистелять ним свої гнізда
Я зрозумію їх
Я розумію горобців
Ці просто хочуть їсти
Вони з радісним цвіріньканням
Видзьобують із кишень і речмішків загиблих
(Лише випадково торкаючись очниць)
Залишки хліба печива цукру кави
І всього того що дісталося горобцям
Як військові трофеї
І вже ніколи не буде потрібне загиблим
Горобців я можу зрозуміти
А чайок — ні
Вони кружляють над полем бою
Над полем де лежать мертві
У променях сонця що сходить і заходить —
рожеві
Я переконую себе що це вони в променях сонця
Не у крові
Що це тільки фламінґо бувають рожеві
Від кількості спожитих креветок
Що чайки не можуть так швидко порожевіти
Від спожитої плоті загиблих з обох боків
(Принаймні щоб досягти
такого орнітологічного ефекту
Війна повинна була б тривати не один рік)
Вони кружляють над полем бою
Над полем яке тепер не знати як орати
Як будувати на ньому житло
Як сіяти хліб
Як народжувати дітей
Вони кружляють над полем бою
Падають униз
Хапають здобич
І через наші позиції летять до моря
Зчиняють бійки
І трапляється впускають здобич
Шматки людської плоті падають нам до ніг
(Найприкріше що ми не знаємо —
Це шматки плоті наших друзів чи наших ворогів)
Так дивно коли з неба
Просто тобі під ноги
Падає чийсь палець
Чиєсь вухо
Іноді здається
Що якби зібрати всі шматки докупи
Можна було б скласти людину —
Друга чи недруга —
От якби ще знайти когось хто б її воскресив
Рожеві чайки —
Волів би ніколи їх не бачити —
Найбільше жахіття цієї війни
І шматки людської плоті
Які падають тобі до ніг просто з неба
З якими просто не знаєш що робити —
Адже ти не будеш копати могилу для одного
Відірваного вибухом чи чайками пальця? —
Тим паче ти не знаєш — чий він
05.01. 2014
Під Слов’янськом бої...
Під Слов’янськом бої. А у нас під Маріуполем напруга така, що в бійців суглоби вискакують зі своїх місць і кришаться зуби.
Тримаємо фронт, тримаємо за наших побратимів зброю — не кулаки, немолодий «Афганець» тримається за серце і крадькома, щоб не побачили й не відрахували з батальйону, ковтає валідол. «Семінарист» однією рукою теребить вервицю і самими губами мовить БогородицеДіво і ОтчеНаш, а іншою до хрускоту пальців стискає зброю. «Студент» з Могилянки раз за разом протирає запітнілі окуляри і нервово клацає затвором. Я теж хочу чи то кави, чи то гранчак спирту, чи то обернутись і завити вовком.
Нараз сигнал тривоги. Бойовий виїзд. Перша рота.
Нелюди прийшли з боку моря, з нелюдської сторони, і обстріляли з міномета наших прикордонників. Наших було дев'ятеро, ті напали на них втридцятьох, одного вбили, ще двох важко поранили.
Пацани такі вмотивовані, такі злі, жадають по- мститися за своїх братів, що нормально на війні для воїна. Кажуть: піймаємо — в полон не візьмемо жодного. От тільки ті дурнуваті КАМази так
повільно їдуть, що хоч бери та й вистрибуй за борт і біжи піхотинцем на місце бою.
А Маріуполь з околицями потроху звикає, що тут базується батальйон, як перед тим звик Бердянськ — день за днем усе більше «Слава Україні» — «Героям Слава», синьо-жовтих прапорців, гудків клаксонів і дівочих усмішок. Особливо — дівочих усмішок.
Зі спостережень бійців: переважна більшість місцевих мешканців за нас, та, власне, вони — це ті самі ми, усі ми одна сім'я, просто дехто щось не так зрозумів чи заплутався.
Ми — це місцеві рибалки, які під обстрілом, ризикуючи власним життям, винесли з поля бою загиблого і двох поранених прикордонників.
Ми — це один із керівників Донецької міліції, який вивів увірений йому особовий склад на допомогу нашим бійцям, а тим, які не з’явилися, тому що бояться чи симпатизують ватникам, обіцяв начистити пику і натягнути «глаз на жопу».
Ми — це літні жіночки, які приносять бійцям сир, сметану, абрикоси, скрушно зітхають і без кінця «бєрєґі вас Ґаслодь, роднєнькіє».
Ватники
