Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

— Ого, ти змертвіла, хороша.

— Це наша пшениця

озима? —

Коваль запитав.— Це не наша, ну що ти, поля наші —

там.

— Неправда! — Сашко одсахнувся. Він бачив крізь

далі незримі —

Земля в попелищі устала і грізно сказала: — Не дам!

Фашисти од жаху збіліли: не буде ні хліба, ні травки, Ні теплого стійла для коней, ні пива, ні гульбищ вночі, Ні свіжого хліба в господі,— лягай простягнися

на лавку,

Нічого не буде, не ждіте! — Лиш кров, та вогонь,

та мечі,

Та помста потрійна.— І в думі він грудку затис у долоні, Не брав, як ішов з України, на пам’ять шматочка землі,

Пекла б йому груди щоночі, сивизною впала б на скроні І пахла б євшаном, навіщо? У гнів підмішати жалі?

Не хоче він грудки тієї, змертвілої, в полі німому.

Він хоче цю хату згорілу, і клушо, і даль, і дуби,

Березу, од вибуху всохлу, тепло від батьківського дому І Катрю у серце вмістити,— попробуй тоді розлюби!

* *

*

Ти мене накличешся ночами,

Несучи розлуку за плечами,

І навиглядаєшся одна.

Настраждаєшся в своїй надії,

Пригадаєш літа молодії, -Рідну землю, де г„уде війна.

Ти не можеш бачити здалека,

Як в’ялить негода, сушить спека,

Танки мнуть, вкриває бою мла Землю ту, їцо, потом перемита,

У-садах, у сивих копах жита,

У цвітах, як райдуга, цвіла.

Нам нелегко йти до свого дому Через мертвих, через блиски грому,

Через ніч,— прожекторів мечі,

В битві, в сні, у підступах, в облозі. .

Ти іще накличешся в тривозі І навиглядаєшся вночі!

БАЛАДА

По містах в руїні,

В селах, здалека, Ходить по Вкраїні Тінь Кармалюка'.

А за ним в поході Хлопці Ковпака2.

Бачить він: убиті.

Чує — Кров за кров! — В шапці, в сірій свиті З каторги прийшов.

Росами густими Сивий день бреде.

Кличе хтось: — Устиме, Хлопці твої де?

— Он Ковпак виводить Військо молоде.

Він іде межами,

Топче горе трав.

Косами й ножами Смертю смерть поправ!

Де чорніє жито —

Панові не жить!

Де дитину вбито —

Ворог лежить.

Де марніє люба Дівчини краса —

Із старого дуба Ворог звиса.

Теплою землею Дзвонять сурмарі,

Небо, мов кирея 3,

Тліє в пожарі.

Тихо, щиро, злюбно Ждуть його бійці.

Дибає на Дубно,

Креше в Кам’янці!4

По містах в руїні,

В селах, здалека,

Ходить по Вкраїні Тінь Кармалюка.

А за ним в поході Хлопці Ковпака!

* *

*

Бійці в заозер’ї прали онучі І співали тихо прр чайку-сірому, Про оту, що ранком у темній тучі Чумаків благає на полі німому,—

Повернули б діток, нащо їм діти? їм воли, да коні, да липові мажі...

А над білим озером — спалені віти,

А над полем ворони — льотчики вражі.

Хто тих чаєняток буде вертати? Розорили гніздя в лютій погрозі, Потоптали поле чужі солдати.

Ой горе тій чайці, чайці-небозі!"

УКРАЇНІ

Настраждалася в горі і в злйбіді, Пропливла океани й моря.

Із-за Ступш 1 і синьої Либеді2 Розцвітає вечірня зоря.

Устаєш над хрестами горбатими,

У барвінку, в берез білині,

За пожаром, за білими хатами Увижаєшся знову мені.

Дозга пісня та нива неорана,

Та війни перекатистий грім,

Та крило розпростертого ворона Над великим нещастям твоїм.

Не з печаллю, не з яром-безоднею Поріднилася, борешся знов.

Тихий крик понад древньою Коднею3, Над Посуллям не грози, а кров.

І містами, полями, дібровами Йдуть сини — тільки блисками б’є — Не пожаром — шаблями грозовими Освітивши обличчя твоє!

УКРАЇНІ

ї крик, і полум’я руде Мене стрічає на путі,

Де сивий грудень вдаль бреде, Сурмить у сурми золоті.

Дубів полтавських зелен круг Гіллями мате, мило зве.

Ясніша будь, росо яруг,

Міцнішим будь, усе живе!

Хто жив під ранами, як струп,

Хто ждав, не кланявся,— радій,

Хто в сизій темряві халуп Не погасив вогню надій.

Земля моя, красо моя, Путивльських зор цвітуща рань, Віщуйся посвист солов’я На грані смерті і страждань.

І синь заканівських висот,

І даль закиївських долин Журба плодюча, як осот,

Не обплела на чорний згин.

Не обплела, не ізвела,

Сіяє небо голубе.

З німецьких пут, із крові й зла,— Вмремо, а визволим тебе!

Хоч другий, третій з нас впаде,

Бо шлях важкий, бої круті...

І крик. І полум’я руде Мене стрічає на путі.

Не славословлю ран твоїх,

Ні марні скорбощі й плачі,

Лиш пил та клекоти доріг За вічним боєм уночі.

Де йде закурений боєць,

Де смерть живе й свистить свинець, Нам більше б гніву і злоби Над тихим подихом журби.

Над синім шумом яворів,

Над чорним облиском пожеж. -Де муки ревні' матерів Руками втіхи не збереш.

І, може, ту гірку сльозу,

Що батько вилив "ледь живий,— Візьми у серце, як в грозу,

І стань, як месник грозовий!

І, може, в зорі тих сестер,

Що йдуть ночами в битву-брань, Вплелася синь твоїх озер,

Твоїх лугів блакитна рань.

Де в полі хилиться верба

І стогнуть танки на межі,—

Твоя й моя одна судьба Живе з бійцями в бліндажі.

Якщо па двох дано нам світ, Досповна кривди і жалю,

То вже на двох і кров, і, піт,

І рани, й радощі ділю...

І цвіт вишневого зела,

Дніпро і небо голубе З німецьких пут, із крові й зла,— Вмремо, а визволим тебе!

Загасне погар-димовій,

Із батьком стрінеться сім’я... Благослови ж на смертний бій, Земля моя, красо моя!

ПІСНЯ

Там, де ворог пройде,— зла руїна, Де простягне лапу,— сліз моря. Нас на ката кличе Україна,

А веде Боженкова зоря.

Кидай, брате, сад зелений, хату, Чуєш? — Зброя грозами дзвенить, Землю рідну, кревну та багату, Будемо з тобою боронить.

Ми підем з артілі до артілі,

Ночі темні, вітряні, глухі!..

Будем їсти сухарі й змокрілі,

А патрони збережем сухі.

Під грозою й кулями неважко За свободу вільну і живу Ніч не спати, пити із баклажки Чи з калюжі воду дощову.

Сторона широка подолянська, Чорний дим у синіх небесах. Ходить буйна доля партизанська По мостах, і ріках, і лісах!

її повісили на яворі,

На яворі в зеленій пущі,

У водяній глибокій заворі1 Відбились очі невидющі.

Дарує літо дні малинові,

Громів поблискують кресала,

А їй однаково, що синові Листів два тижні не писала.

Не в соннику2 і не в оракулі Прощань і