Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Ходить вечір-краснозорець, Б’ється хлопець-партизан.

Він увесь перед тобою Так, як вибрався вночі: Патронташ, у нім набої,

Ніж, гвинтівка на плечі.

Темна ніч. Шляхи. Діброва.

Тихо шепчуть ручаї:

— Де тут є Матвій Підкова?

— Хто ж ти будеш?

— Ми свої.

Наче грім, веде надія До Славутича-ріки:

— Як би бачити Матвія?

— Хто ж ви є?

— Ми свояки.

Йдуть вночі і в димні ранки При зеленому дворі,

— Прощавайте, подолянки!

— Виглядайте, матері!

А навкруг із дальніх сторон Пилом пиляться поля,

А навстріч столітній ворон Попід небом кружеля.

Листоноша чорноброва Носить вісточки-листи,

Що веде загін Підкова,

Що горять старі мости.

Обійшли його зі сходу:

— Партизани, ви живі? —

Наче в землю, наче в воду,

В полі вітром по траві —

Зникли даллю золотою,

Лиш на третю ніч з імли За горою за крутою Знов пожари загули.

Обійшли його лиманом,

Горе їде. Не сміхи.

Димом, порохом, туманом Низько крилися шляхи.

Обложили, сил немає,

Йдуть лісами й по валу...

Глядь — Підкова знов гуляє У німецькому тилу!

Невелику має плату,

Тільки б зброя, хліб та сіль,

По Вкраїні з хати в хату,

Із артілі ув артіль.

Темна ніч. Шляхи. Діброва,

Тихо шепчуть ручаї:

— Де тут є Матвій Підкова:

— Хто ж ти будеш?

— Ми свої.

В полі жито половіє, Птахи сивіє крильце, Та безсмертя вітер віє Партизанові в лице.

ВАЛЮШЦІ

Де ти їдеш, Валюшко?

Де зупинишся жить? Незім’ята подушка На нроетинці лежить,

В нас ляльки небагаті. Сонця літнього мідь.

В опустілій кімнаті Спить конячка й ведмідь.

Ти їх їсти навчала, Пам’ятаєш чи ні? Поверніться зиачала, Вітром збурені дні!

Ти давала їм пити У коритці малім.

Кров’ю збарвлене літо Завернуло в наш дім.

Уночі, не в спочинку,

Я візьму, й не засну, Волошкову косинку,

Як росинку рясну.

Щоби колір не. стерти, Щоби цвіт не зім’ять, Щоб вести аж до смерті Те, що встиг пригадать.

Я СОРОЧКУ ЗНАЙДУ ВИШИВАНКУ

Я сорочку знайду вишиванку І надіну, як хлопчик, радий.

По барвінку піду на світанку Молодий, молодий, молодий!

Щоб ярилися трави у квітні,

Зорі сяли, як гострі мечі,

І дуби зашуміли розквітні,

Найрідніші мої родичі.

Найкоханіші, милі, сторукі,

Чорнокорі, зелені, як світ,

Щоб не знати ні снів, ані муки На дорозі розгойданих літ.

Буде жито за батьківським домом, Добривечір, привіти прості.

Я Дніпро розхлюпочу шоломом,

Щоб посіяти рожі густі.

У намисті, у росах дорожка Засиніє в зеленім саду,

І, притомлений Котигорошко,

Я на груди землі упаду.

* *

«

Отак живу, суворий, непомітний, Спитають друзі: — Що шукаєш ти? — Хоч би збентежив душу лист привітний Через завіси огненні й фронти.

Ні, ні, діждусь і звістки, і привіту,

Де кличе друзів мідяна сурма. Блакитний день розстріляного світу Криваві руки вгору підійма.

Руда шинеля, патронташ ізбоку,

Та котелок, та чоботи в пилу,—

Моє багатство, скарбе мій, нівроку Тебе ношу годину немалу!

Шорсткий ремінь, мозолі на долонях. Кого мені в полях оцих так жаль?

Де вечір їде на червоних конях,

На орудійних вибухах — у даль...

* *

*

Багнет, казанок, і скатка, і протитанковий грім.

Нам слави, може, й не буде, хто пожалкує об тім?

Закурені пилом очі, ви бачили нас чи ні,

Коли гуркотять мотори в загравній далечині?

Земля, як у горні, тліє — навколо, вперед, назад,

Де молодість наша дальня цвіла, як вишневий сад.

Але ми взяли гвинтівки, ремінь рипить на плечі,

І ненависть наша люта громами гуде вночі.

Нам слави, може, й не буде, навіщо вона бійцю?

Нам тільки б пороху більше та більше в кулі свинцю!

Розквітне калина влітку, голуб злетить з-під стріх На тій на курній дорозі, де ми боролись за всіх.

ЗАПОВІТ

Минає день і ніч, в пожарах рік війни.

До зброї узялись діди, батьки, сини,

І внуки підвелцсь, міцні, смаглявочолі.

Ой скільки пропливло за обрієм вітрил,

І скільки прогуло у дальнім небі крил,

І скільки танків спить у спаленому полі!

Ми горе бачили, нам не кажіть про це:

Як піт росив чоло, огонь палив лице. Вкривала густо сіль сорочки поруділі,

І діти корчились, і сохли матері,

Трава хилилась чорна у дворі,,

Як рана з’ятрена на молодому тілі.

Ми чули плач садів і стогони землі 1 неиависть взяли, відкинувши жалі,

Бо сльози і жалі — незавелика плата,

Як іскра б’є світліш,— то ясно від огнів,

А кривда є чорніш,— то буде дужчий гнів На хитрого лжеця, фашиста-супостата!

Отак рішили всі, і де наш заповіт,

У ньому кров, і піт, і жар, і мріянь цвіт, Полків тверда хода на багрім видноколі.' Чужинця виженем! Судьбою так дано,

Бо ленінське шумить, гвардійське знамено В далеких дим-полях над арміями волі.

# *

*

Україно Радянська, бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небі, пшениця колосом шумить на полях від Полісся до Приазов’я. Дніпро розлився так, що й не видно, де його береги, ширший за Дунай і глибший за Чорне море. А в містах і селищах людина любить людину, пошана і честь живе в сім’ї, без лицемірства і зради, без кровопролиття, нужди і наруг, без насильства і розстрілів виростають твої діти.

Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина струнка і привітна в яблуневому саду, в братерстві народів, як мати, що чекає на своїх синів.

Я схиляю голову перед тобою, бо бачу невимовну красу твою, чую мелодії невідомих пісень, яких ми не знали, але хотіли створити, чую казки твої, про які ми тільки мріяли в криваві і жорстокі дні.

Може, тепер ми некрасиві, суворі, схудлі від тяжких боїв, але, повір, достойні тебе. Торкнись нашого серця, і ти відчуєш, яка ніжність живе в глибині, які мрії ми носимо про тебе, тільки сказати їх не можемо, бо не той час. Людей наших вішають і розстрілюють, тому і любов мовчить. Людей наших палять на пожарищах, тому і серця наші зробилися мов кремінь.

Ми не можемо дихати, любити, радуватися, дивитися на сонце, пестити дітей, доки фашистські звірячі лапи рватимуть тіло твоє, Україно...

Ми будемо боротися за тебе так, щоб сивий Дніпро клекотів од гніву, щоб Чернеча гора