Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату, І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!

БОЖЕНКО

Де небо, як море глибоке, на вітрі шумить неокрає Шляхами кривавої січі, байраками грізних повстань:

— Боженку, підводься, Боженку, твоя Україна палає — Земля придеснянська й славутська на сурмах суремить}

— Устань!

Стоптала подвір’я із садом люциперів чорних навала, Онуку забито у житі. Снарядом підпалено дім.

— Боженку, підводься, Боженку, твоя Україна устала, Земля подніпровська й бужанська на сурмах суремить:-

— Ходім!

І вже він встає, сивобровий, у шапці кудлатій та в бурці, Не бурка, а буря на плечах, іде і дворів не мина.

На шаблі виблискує сонце, як зайчик у росяній жмур'ці, І кінь тонконогий здибився, срібляні дзвенять стремена.

— Диви, як спохмурніло небо, гаряча, знать, буде робота^ Не в битву, не в січу виходять — на денний полізли розбій* І знову пани й паненята, облудна, зажерна німота,

Ти бачиш це, Щорсе Миколо, ти чуєш, Черняк Тимофій? Боженко одпльовує люто, звіряючи зброю найкращу, Задимлену порохом, димом, бо з неї гостинців послав, Він кличе до бою страшного Обухів, Трипілля, Таращу, І Київ; і Канів, і Корсунь, у сонці ясний Богуслав.

За Корсунем лине: — Ми знаєм! — 3 Таращі відгулом: —

Я чую! —

Тужава, зарошена, стигла,.як дівчина красна, земля. Беруть воронців із конюшень, виносять сідельця та збрую, А хлопці ладнають тачанки, і грім понад ними гуля. Горить на кашкеті зірниця, на плечах шинеля — не свита. З артілі приходять дівчата, в любистку доріжка не та. Пливе жовтобарвиа пшениця, пилюкою густо покрита, Зозуля на дубі зеленім Боженкові лічить літа.

А він, сивобровий, підвівся: — Готово там, хлопці? То

добре.

Ми ночі закутаєм димом і липня колючого дні.

Ходім, партизани, до мене, у кого лиш серце хоробре, У кого рука не тремтіла,— лети на гарячім коні,

Та й будем напасника бити!

Година минає чи друга.

Боженко стоїть серед поля, де тупіт'кіннотний і мла.

То влад загриміли тачанки від Оржиці, Прип’яті, Бугу, І тінь його бурки орлина на всю Україну лягла.

МАТИ

Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю, Димом віють долини. Спадає остання роса.

Ти виходиш одна, одинока, можливо, я знаю,

Там, де хмара пливе і останній промінчик згаса.

Ти кого ж виглядаєш на кручі найвищій ізрану? Проса б курям дала. Походила б собі по двору.

Я одразу пізнав би й сорочку грубу, полотняну, і потерту керсетку, й тернову хустину стару.

Дуже холодно, мамо, не правда? А чоботи збиті,

Руки, бачу, замерзли, ні свити, ані кожушка...

Обіцяв я купити.— Ну що ти, одна я на світі?

Он молодшим купи, а старому зима неважка, .

Так і шкрьобала в збитенцях. Мала четверту онуку, Колискову турчала, агукала. Як там вони?

На високій горі піднімаєш обвітрену руку,

І вуста твої шепчуть:

— Сини мої, де ви, сини?

Колисала їх, бавила, мала щоночі мороки,

У турботі, у забавці. Хто ще згадає об тім?

Постаріла сама. Натрудилась за дні і за роки. Почалася війна.— Так що, мамо, прощайте. Ходім.

Та й пішли в тридцять сьомуПід Києвом дальня

долина

Вся окопами копана, в вибухах небо рясне,

Ну, а мати, звичайно, як мати у кожного сина:

Сяде їсти — не їсть, а приляже — ніяк не засне.

Щонайстаршого просиш:

— Заглянь до батьківської хати.—

Середульшого кличеш — у сурми суремить зима;

І не клич наймолодшого, рідна заплакана мати,

Я летів би, як птаха, так сили злетіти нема.

Ти у сонця спитай. Бачиш сонце звелося над полем,

І зникають сніги, і на бурю гудуть дерева,

Щоб синам дати звістку, хлоп’ятам твоїм

смаглочолим, Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!

Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно, Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.

І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно2,

На Дніпровськім лужку, на трипільському древнім

валу.

КИЇВ

Змінився наш обрій веселий. Окоп. Залізниця. Гармата. Дуби, посивілі від пилу. Світанки рожево-сухі.

Ми так поріднились, з тобою і стали, як брат біля брата, Чи, може, як батько із сином, під кулями, в ночі глухі.

Отут ми садок насадили, нехай достигають черешні, Криницю копали глибоку, на підмури клали граніт. Ввижалися літа минулі, і снилися ранки прийдешні, Гарячі, рум’яні, шумливі, як сонце жниварське між віт.

Он кличуть до себе у гості садок мій, і вулиця, й площа, Трамваїв дзвінок голосистий, як птиця, щебече з людьми. Отут же кохались під небом, де вітер хмарину полоще, Отут наші діти учились. В двадцятім училися ми.

Жили у гуртожитку хлопці, до спогадів стежку не збито!. На хлібі гречанім з водою, півпачки махорки на всіх.

Та місто своє будували. Вантажили вугіль і жито,

І якщо співали,— не горе, і якщо сміялись,— не гріх.

Чого ж ти задумався, древній? Аж очі примружуєш зорні, Ти слухаєш клекіт залізний? Чи щебет в саду солов’я? Стоїть твоя слава велика, як райдуга, викута в горні,

З семицвіту й щирого злота, дніпровська красуне моя!

Чого ж ти задумався, любий? То ж небо цвіте непогасно, Ріка, і квартали, й майдани шумлять, золоті від століть. Живе твоя правда могуча, мов квітка, запліднена рясно, І сила на горах огненних в броні велетенській стоїть.

Я бачу, як дощ накрапає, як туча згромаджує зливу, Фашисти повзуть по дорогах на люто-кривавий розбій.

На матір мою Україну, на рідну засіяну ниву,

На тебе, мій Київ радянський, замріяний велетню мій!

Дівчатка з дев’ятого класу пов’язки чіпляють — сестриці. Діди — в ополченці, бо треба повсюди як слід голови.

А юнь комсомольська нашила зелені фронтові петлиці,

І чола підносить високо, і проситься: — Благослови!

Ус тане ще день яснобарвний. Умиється сонце росою. Засмаглі, закурені в битві, повернемось: — Волю

візьми,—

Потрогаем кожен камінчик, бур’ян постинаєм косою, Шинелями витремо щічки дитячі, залиті слізьми.

А може, кому й не вернутись. Ну, що ж, я найважче

приймаю,

Бо куля імен не питає, товариш чи брат, не мине...

Скажи тоді рідним ув очі, що був я з тобою’ до краю, Вшануй моїх друзів щасливих та інколи згадуй мене.

БАЛАДА ПРО МАТВІЯ ПІДКОВУ

За шумним життям околиць,

За лісами, де