Вибрані поезії - Хорхе Луїс Борхес

Усі ми — час. Усі ми як один — відома здавна притча Геракліта. Ми — не твердий алмаз, несамовита ріка, що їй не зупинити плин. Ми — і ріка, і грек; у бистрині він бачить свій відбиток, ген під нами. Немов кришталь, сяйливими вогнями той міниться в рухливій глибині. Ми течемо до моря. Ми — глибінь, яку поволі огортає тінь. Все з нами попрощалось. Як на зло, монету власну пам'ять не карбує. І все ж щось залишається не всує, і квилить щось за тим, що відійшло. Вечір
Всі вечори минулі та наступні є вечором одним бозна-чому, вони — сумне самотнє скло, йому біль забуття й біг часу недоступні. Вони — відбитки вечора, що — вічний — красується у небі потайнім. Є риба, терези й зоря на нім, підземне джерело і меч двосічний. Усе це — архетипи. Геніальний так твердить в дев'яти книжках Плотін; що як життя недовгочасний плин — божественного відблиск моментальний? В оселю вечір входить непозбутній. Сьогоднішній, вчорашній і майбутній. Вовк
Спритний і сірий, в останньому присмерку він лишає свої сліди на березі безіменної річки, яка втамувала спрагу, що горло йому сушила, і води якої не відбивають зорі. Цього вечора вовк — самотня тінь, котрій дошкуляє холод і котра шукає самицю. Він — останній в Англії вовк. Його знають Один і Тор. Король у своїй кам'яній оселі надумав покінчити з вовками. Вже скували те залізо, від якого ти мусиш вмерти. Сакський вовче, ти був народжений марно. Не досить бути жорстоким. Ти — останній. Тисяча років мине, й ти наснишся одному старому в Америці. Цей майбутній сон нічим тобі не зарадить. Сьогодні тебе оточують люди, що йшли по слідах, які ти лишав, спритний і сірий, в останньому присмерку. Хмари
I
Немає речі жодної, що б нею Хмарина не здавалась. Хоч би храми із грубого каміння, з вітражами, що нищить час. Чи взяти «Одіссею» — мінливу, наче море, бо відмінна вона щоразу в чомусь. Лиця наші, у дзеркалах відбиті, вже інакші, і лабіринт химерний — кожна днина. Ми ті, хто йдуть. Хмарина, що направду в західну розпадається годину, — ось образ наш. Троянда без упину на іншу обертається троянду. Ти море, і хмарина, й забуття. І все, що втратив ти без вороття. II
Пливуть повітрям гори безпечальні, чи то сумні й хмурні тримають путь, потьмарюючи день. Звичайно звуть їх хмарами. В них форми надзвичайні. Шекспір одну завважив. На дракона вона скидалась. В надвечірній час він в слові блиск її відбив, і нас донині тішить хмара та червона. Так що є хмари? Форми випадкові? Чи Бог, що нескінченний