Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
Я з ними не так давно познайомилась. У кожної-діти, робота, чоловіки, зарплату затримують і те-де. А вони — шиють...
Я на них вийшла — поставила роботу на конвеєр: гроші пішли від людей. Ще й розміри точні дала, аби «не в стелю» шили, а конкретно! Дядько Петро, «Слон», скажімо, — це повний п’ятдесят восьмий. Сашко, «Кашка» — бачили б ви! — і в сорок четвертому втопиться.
Так що тепер все в порядку — одягнуті, в теплі.
А нещодавно такі штани надибала — по сім євро, польські. Зверху тканина цупка, мов брезент, всередині — «вовняний начьос» сантиметра з півтора. Взяла п’ять мішків, замовила ще. Ходила, де могла, тицяла цими штанами в тилові морди: сім євро, люди дорогі, а користі від них у сто разів більше, ніж від ваших, казенних!
Господи, про що я?! Розумію, що це не теми для розмови. Хіба сама думала, що про таке розмовлятиму?
Взагалі-то я — брокер. Мала колись свій відсоток. Святкували часом вдалі продажі в суші-барі. Клієнти мене з рук до рук передавали. Казали, що у мене рука легка, сторгуватися вмію так, аби всім добре було — і продавцям, і покупцям. Документацію навчилася вести, перемовини юридичні (я філологічний закінчувала і з цифрами раніше погано товаришувала), ну і, чесно кажучи, свої кінці мала в БТІ.
Так от.
Я і зараз люблю в суші-бар забрести. За суші, як кажуть, і батьківщину продам! З лососем особливо люблю. Набір з дванадцяти ролів — від сорока шести до сімдесяти двох гривень. Так... Хлопців моїх — сотня. Ще тих, «майданівських»...
Тобто сорок шість на сто — чотири тисячі шістсот.
Тобто: двадцять три флісові костюми...
Або. М-м-м... Якщо один оптичний приціл — сто сорок п’ять «зелених», то...
Який нині курс?
З «оптичними» зараз — не вийде, а от джгути.
У хлопців по одній аптечці на екіпаж. Одна на трьох — то вже добре. Але в такій аптечці лише один джгут. Теж один на трьох. Що означає цей джгут?
Як би це пояснити «мирному населенню», аби зрозуміло було?
Одне слово, це дві хвилини життя...
А потім з тебе витікає кров. І за ці дві хвилини ти мусиш накласти джгут — собі або пораненому побратиму. А якщо він один? На трьох?!!
Сто штук я вже купила: один джгут — сто десять гривень. Треба ще стільки ж!
Або ще стільки ж по стільки.
Дві хвилини.
Сто десять гривень.
Тобто одна хвилина життя — п’ятдесят п’ять гривень...
Така математика...
— Дівчино, ви визначились? — каже офіціантка в кімоно.
Я втупилась в меню, як найостаниіший баран, дивлюсь в книгу — бачу фігу, як моя бабуся казала, коли я неуважною була. А що я бачу зараз замість цих червоненьких ролів?
Двадцять три комплекти білизни.
Подякувала, вибачилась, вийшла.
На вулиці зимно, авто пропливають, люди за склом, парочки, вітрини...
Чесно кажучи, я попервах, коли бачила, який чистий став Київ, який безпечний з запахом кави чи чогось такого, думала: поїхали б ви, блін, ТУДИ. Побачила б я, як би ви там посміхалися. Люта була, несправедлива: там — гинуть, тут — у суші-барі про свіжість риби питають...
Тепер я так не думаю. Чесно. Якби залишилась у мені крапля сентиментальності, сказала б: а Бог його знає, хто зараз проходить повз тебе, хто сидить за сусіднім столиком, хто п’є каву на розі...
Може, поп’є каву, зателефонує мамі: «Не сумуй!» — і ТУДИ.
А я йому каску піджену згодом, берци, броник...
Життя, воно таке.
Несповідимі стежки його.
Я що, знала, скільки тепловізор коштує?!
Я взагалі не знала, що такий існує! Телевізор — ага, знаю. А ТЕПЛОвізор — то для мене було, як... як тиранозавр із «Аватару». А тепер — бажанішого немає, коли отримую і везу.
Перш ніж у джип вкласти, поцілую, як рідного: послужи, маленький, добре. Аби Сашко той чи Петрович ще довго-довго ніжками землю топтав — по росі-траві.
Якось почула: певно, у неї роботи немає, дітей. Були б — не моталась би так, не зводила б «дебет-кредит»: що- де- по чому — і де краще...
Ну, то таке. Люди ж різні!
Працюю я.
Навіть річний звіт перед Новим роком складала, аби з фірми не вигнали. Я і так роботу запустила, ледь тримають. Кажуть — «божевільна». І... скидаються на необхідне.
І дітей двоє: старшому — дев’ять...
І чхати я хотіла на те, що кажуть.
На скептиків — чхати.
Завтра під Стриєм забираю партію касок і броників.
Там і примірю.
Не для знімку.
Для перевірки.
Не можу я хлопцям своїм непотріб гнати.
...Смайлик у цьому місті самі поставте.
Андрій Любка
Тарзанка
Втнула таке, оскільки Бога немає. Якби був, то було б легше. Тоді вся відповідальність була б на ньому. Але живемо в світі без Бога, тому треба самим приймати рішення. Робити це ще тут, на Землі. Бо, крім Землі, нічого й немає. Є тільки наше одиночне, в одному примірнику, життя, яке більше ніколи не повториться і ніяк не продовжиться. Ані раєм, ані перетворенням у жабу, пагін куща чи в камінь. Живемо — і помремо. І все. На цьому крапка. Тож марно сподіватися на когось чи на щось, треба брати віжки у свої руки, керувати долею, творити чудеса і дива зухвалі. Зцілювати, народжувати, воскрешати і навіть вбивати. Бо, крім нас, це зробити нікому.
Вперше зрозуміла, що Бога немає, два роки тому. Був сонячний, радісний, Божий день. Веселою ватагою компанія попленталася до річки — школу закінчено, випускні тести позаду, вступні іспити в інститути й університети складено, тепер вони студенти, але попереду ще цілий серпень безтурботності й напівдитячого життя. І напівдорослого: можна фліртувати з хлопцями, виклично вдягатися, закопилювати губу й бути примхливими, сваритися з батьками, адже вже за місяць поїдеш від них у велике місто, в нове, вже лише своє, власне, життя. У тому серпні було щось від американських двадцятих і тридцятих років — безтурботність, джаз, свобода. Солодке шампанське і спонтанність, коли все вигадується й вирішується тут і одразу.
Так вийшло і з цією річкою. Поліна сиділа вдома, копирсалася в Інтернеті, коли прийшло sms: «Ми на річку, ти з нами?» Писала найкраща подруга. Зрештою, а чому б і ні? Який сенс паритися в цій сірій квартирі на четвертому поверсі, якщо літо в розпалі? Відповіла коротко, як любила: «Так». Не любила смайликів, не любила довгих переписок, завжди — в чатах, есемесках, мейлах — ставила крапку, немов підкреслюючи лаконічність і категоричність. Відповідь не забарилася: «Збір о 13-й біля Малібу».
Ах, як це було по-їхньому.
