Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
Так ось, хотіла спитати в тебе поради: як сказати про це батькам?»
Макс Кідрук
Ельвіра
— 1 —
Для Ельвіри війна почалася на Миколая, коли мінометний снаряд вбив її матір, що поралася біля кролів. До того часу дівчина наче не помічала, що світ довкола неї тріщить по швах. З одного боку, причина була в тому, що протягом перших шести місяців війни — до утворення котла під Іловайськом — її село жодного разу не потрапило під обстріл; з іншого — причина крилася в самій Ельвірі Мовчан. Лікарі називали це рецесивним кататонічним синдромом, ховаючи за невиразним діагнозом чи то беззубу неспроможність, чи то банальне небажання вникнути в суть її проблем і допомогти; односільчани ж — навіть ті, хто знав про діагноз і про шість тижнів, проведених у неврологічному диспансері в Донецьку протягом літа 2012-го, — просто вважали Ельвіру надміру сором’язливою і тихою.
Ельвіра не була слабоумною. У 2011-му вона закінчила загальноосвітню школу з середнім балом цілком достатнім, щоб подати документи в якийсь із університетів Донецька чи Маріуполя. Втім, продовжувати навчання їй заборонили. Точніше — лікарі не радили вступати до університету, як завжди пересипаючи рекомендації купою малозрозумілих слів і термінів: «Надмірні розумові й нервові навантаження можуть перевищити компенсаторні здібності особистості, що призведе до непередбачуваної реакції, нервового зриву і — майже напевно — незворотного загострення психічного розладу». Бла-бла-бла. Ель- віра в усіх відношеннях була нормальною, от тільки іноді «провалювалась» чи, як казала її мама, «відлітала». Таке траплялося раз чи два на тиждень, подеколи — частіше, особливо якщо дівчина перестрівала в селі незнайомого чоловіка: Ельвіра присідала, складала руки на колінах і поринала в лише їй видимі світи, фокусуючи осклянілий погляд на невидимій точці за метр від свого носа. В такі моменти вона ставала неначе восковою, перетворювалась на наповнену порожнечею пластикову ляльку, яку можна як завгодно вигинати, смикати за волосся і навіть різати по живому, не боячись, що вона закричить. Спливло десять років відтоді, як її батько-тиран, який бив дружину так сильно і часто, що ребра не встигали зростатись, встряв у якусь неприємну історію у Волновасі і, ховаючись від правосуддя, був змушений утекти до Росії, але періодичні ступори не припинялися. «Відключення» не заважали Ельвірі по-своєму насолоджуватися життям; єдина проблема полягала в тому, що «провали» могли тягнутися годинами.
Бойовики вперше з’явилися у Заможному — невеликому селищі, що розкинулося на правому березі Кальміусу приблизно посередині між Маріуполем і Тельмановим, — 23 серпня 2014-го, за день до того, як дві колони російських танків і самохідних артилерійських установок зі щойно зішкрябаними серійними номерами, але з російськими триколорами, які нахабно майоріли на броньованих баштах, перетнули кордон на півдні Донецької області й зайняли плацдарм перед Новоазовськом. Кілька чоловіків в уніформі без розпізнавальних знаків, без головних уборів і в затоптаних кросівках приїхали ґрунтовою дорогою з боку Гранітного. Приїхали на 5,7-літровому сріблястому «Lexus LX 570», безперечно, краденому, оскільки ні зовнішній вигляд ополченців, ні манера триматися і розмовляти не відповідали класу позашляховика. І попри те, що протягом наступних тижнів від Маріуполя постійно долітав розкотистий відгомін артилерійських залпів, а Михайло Микитович, хрещений батько Ельвіри, який жив у сусідньому із Заможним Павлополі, одного дня приніс похресниці та її матері масивний, з гострими рваними краями осколок фугасного снаряда, що його знайшов на своєму полі за півкілометра на північ від Талаківки, Ельвіра не розуміла або вдавала, що не розуміє, що довкола йде війна.
Насправді смерть зазирнула в їхні вікна на три дні раніше — у вівторок, 16 грудня.
Неподалік Заможного — на дорозі, що вела до залізничного переїзду перед селищем Кальчик, — стояв блокпост української армії. Мабуть, по ньому й стріляли. Молотили цілий день з району Свободного і Приморського, в результаті чого півдесятка мінометних снарядів приземлились на території Заможного.
Через лагідний норов і готовність завжди прийти на допомогу Ельвіру Мовчан у селі називали божою дитиною. Бог, певно, дійсно піклується про своїх дітей, оскільки з двох 120-міліметрових фугасно-осколкових мін, які впали на город і подвір’я біля одноповерхового будинку Мов- чанів, жодна не вибухнула. Пізно ввечері, копи обстріл припинився. Ельвіра вийшла на вулицю і по черзі відсторонено роздивилася продовгуваті фугаси, чиє сталеве хвостове оперення кумедно стирчало із землі. На першому товстим червоним маркером було старанно виведено «ЗА ДНР!». Трохи нижче, кривими і значно меншими літерами хтось дописав: «и за одессу». На другому красувався напис «НА КИЕВ!». Зранку приїхав Михайло Микитович. Розуміючи, що саперів чекати не варто, самотужки витягнув снаряди, відвіз їх на пляж і скинув у Кальміус.
Але навіть після такого випадку Ельвіра продовжила займатися буденними справами.
У п’ятницю 19 грудня Ельвіра, як завше, прокинулася пізно — мати не дорікала, навіть якщо донька спала до одинадцятої. Ельвіра злилась на себе через те, що вставала так пізно, але нічого не могла з собою зробити: засинала вона важко, під ранок, і ніяка сила не могла витягти її з ліжка о сьомій, коли мама йшла поратися по господарству. Єдине полегшення: взимку совість дошкуляла менше, оскільки роботи майже не було. Перш ніж усвідомити, що саме її розбудило, дівчина полізла рукою під подушку і ближче до узголів’я намацала товсту зимову шкарпетку, до не можу напхану цукерками — під тонкими пальцями зашурхотіли блискучі обгортки. Гостинець від Миколая. Чи то пак від мами. Ельвіра посміхнулась, але її посмішка стоншилася, щойно дівчина відчула повів крижаного вітру і різко сіла на ліжку. Обидва вікна в її спальні стояли без шиб — холодний вітер розгулював кімнатою, а підлогу під підвіконнями, неначе свіжим снігом, засипало дрібними скалками. Лиш зараз відчувши, що заклало вуха, Ельвіра встала, надягнула на нічну сорочку пуховик і вийшла на вулицю. Подвір’я було завалене шматками дощок і уламками шиферу, сусідка з хати через дорогу махала їй руками і щось відчайдушно кричала, проте Ельвіра нічого не чула. Вона дивилась на те місце, де ще вчора ввечері стояли клітки з кроликами. Ані кролів, ані кліток не було, замість них у
