Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
— Міша, ну обережніше, не заживе ж. До сватьби.
— Сватьба в жовтні мала буть. Я її пропустив. Сказала, що чекати не буде, раз я, дурний, не утік від служби, а куди його тікать, коли у мене й була тільки койка в общежитії. Але мені й так краще, ніж тим мертвим, перед якими стають на коліна. Вони вже того не бачать. Не чують хвалебних гімнів. У них послідня форма контузії.
Лікар закашлявся і сів на край ліжка, хлопець відвернувся до стіни:
— Дівчатка, як хочете бути корисні — підіть поможіть прийняти медикаменти, там машина волонтерська на дворі. А завтра прийдіть із бритвами, хлопців треба поголити перед операціями. Санітарки не встигають.
— Завтра Водохреща, — прошепотіла Христя, коли близько шостої ми нарешті сіли у трамвай. — Будь ласка, будь ласочка, піди зі мною до ополонки. До церкви не треба, я знаю, ти то не любиш, але тільки туди. Там буде Свят, я так переживаю!
Жіночки поруч обговорювали шляхи уникнення мобілізації, рецепти тіста на вушка і переповідали, що по телевізору показували молодого музиканта, якого мобілізували просто зі сцени філармонії, а ще стару бабу, яка вчилася на полігоні стріляти, — цирк та й годі. Вони говорили так голосно і буденно, що їх неможливо було не слухати, незважаючи на те що Христя торохкотіла без упину.
Забагато Христі мене виснажувало. Але вона мала ту особливу владу, з-під якої важко було так просто вирватися. З нею ти робив те, що вона хотіла, помічаючи це постфактум. Шансів відмагатися в мене не було, бо це означало би закопилену губу, образу, а потім довготривалий тиск потреби вибачитися, невідомо за що, а врешті примирення — бо ми ж найкращі подруги, і вона, з якою хочуть дружити всі, готова ставити мене в пріоритет, брати з собою в місця і компанії, які потребують її знайомства і покровительства для вільного доступу. Якось вона навіть говорила, що спробує організувати, щоб наступного разу ми поїхали в Мюнхен разом, бо там має бути з’їзд християнської молоді, але наскільки я добре знаю молитви, ніхто не перевірятиме.
Туман наступного дня лежав такий, ніби на місто впало з неба спіднє якоїсь святої великомучениці. Котонове, м’яке, задушливе, наповнене апатією незайманої бабуні — чистої, майже прозорої, але чомусь страшнішої за відьму. Христя мені подзвонила — розбудити о восьмій — і жвавим голосом прощебетала, що за півгодинки заскочить поміряти мій червоний купальник, бо я ж усе одно не пірнатиму, а їй важливо виглядати гарно. Я змусила себе вилізти з-під ковдри і, чистячи на унітазі зуби, думала, за що це мені і як добре вміти посилати людей. Полізла на табуретці до літніх речей, дістала купальник, надягнула теплі колготи, а потім решту одягу, який відучора горою лежав на стільці і, в принципі, складав кістяк мого гардеробу. На джинсах була якась незрозуміла пляма, а комір светра досі пах цигаркою, яку я скурила, коли мені вдалося попрощатися з Христею, бо, якщо я курила при ній, вона завжди морщила носа. І ось вона прибігла, увірвалася в кімнату розпашіла і збуджена, негайно напялила купальник і почала крутитися біля дзеркала. Манірно прикривала груди і втягувала живіт:
— Ну і великі в мене в ньому! Глянь, глянь, так нормально?!
— Та нормально, заспокійся ти, — пробурмотіла я сонно і подумала, навіть не заздрячи розміру її бюсту: «Все одно ж там будеш, як синя курка, і туш твоя потече».
До озера треба було добиратися двома маршрутками. Люди дзеленчали банками зі святою водою, дихали перегаром, по радіо грав якийсь шансон, лобове скло обрамлювали образки і картинки дівчат укупальниках (явно не з попереднього Водохреща), на дзеркалі гойдалися вервечка, компакт-диск, китайські монети і турецький оберіг проти вроків. Я змерзла і хотіла спати, а єдине, на що була здатна,-малювати на запотілому вікні, за яким пролітали біллборди з рекламами політиків, курячих стегон і «церковного начення» (так і написано — «начення», ніби у редакторів агентства не було не те щоб репетиторки з української, а банального спел-чеку у Ворді). Я думала, за що мені це все, чому я така боягузка і не вмію посилати людей.
Святослав зовсім мене не здивував — типовий об’єкт для Христі: блакитні очі, темне волосся, ледь круглуватий, але не товстий (поки що), досить високий, із золотим кульчиком у вусі, а головне — з тим поглядом і рухами, які аж порскають зверхністю. І хоч у маршрутці я майже ненавиділа свою подругу, мені враз стало її шкода — зіщулену і зніяковілу, з опущеним поглядом і зрадливим рум’янцем. Вона затиналася і то розщіпала, то защіпала дублянку. Зграя хлопців реготала і не звертала на нас уваги, вони були зайняті своїм мірянням самі знаєте чим, хоч на такому холоді мірятися там не було чим взагалі. Потім один, найменш симпатичний, таки гукнув:
— Дівки, Христос хрещається! Ану роздягайтеся!
Я не знаю, для чого я це зробила. Я ж така боягузка. Але раптом відчула, що стою гола на кризі й розумію, що тепер точно мені немає ані виправдання, ані дороги назад. І я пірнула. З головою. І відчула, як стовбняк і оніміння вбивають у мені страх. Мені було зовсім не страшно вистрибнути, тіло моє було червоне і пружне, зовсім не схоже на курку з морозилки, як я очікувала. Хтось зі словами «ну ти даєш, мала!» подав мені рушник, і коли я витерлася, одягнулася і змогла підвести очі — побачила, як Свят подає мені гарячий чай, на смак з алкоголем. А тоді починає роздягатися сам. Під вишиванкою в нього була футболка «KEEP CALM and BE NAZI», а під нею синювато-прозора шкіра з прошарком пещеного жирку. Я відвернулася і хотіла піти по Христю, але побачила тільки чорну цятку, яка віддалялася на туманному горизонті. Між нами сіяв мокрий сніг, як у старому телевізорі. І я вже майже пішла слідом. Але в руках у мене була кришка Святового термосу. Та й узагалі, ноги стали якісь ватні, я ніби стояла і чекала, поки мене окликнуть, поки запросять: «Мала, ідем з нами». І найгірше, що запросили і я пішла. Точніше поїхала, джипом Святового тата, прикрашеним синьо-жовтим, євросоюзівським і червоно- чорним прапорцями. Дорогою ми допили чай і ще якусь наливку від діда, а коли нас зупинило ДАІ. Свят сказав, що
