Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа
Уже потім Поліні розповіли, що Віктор штовхнув її зашвидко й занадто сильно, вона злякалася, тому випустила тарзанку з рук, коли та вже летіла назад, — і як наслідок гепнулася спочатку об гілку, а потім впала на землю під деревом. Жоден з ударів не був сильним, але тіло вигнулося і вдарилося об землю, як мішок з картоплею. Сім переломів і забій спинного мозку. Чотири години в комі.
Коли дівчина опритомніла, біля неї вже сиділи батьки. Налякані, розгублені. Злі. Дві хвилини боязкими голосами порозпитували, як вона, чи все добре, а потім накинулися на бідолашну: мовляв, чому ти туди пішла, для чого лізла на тарзанку, зовсім здуріла? Цього Поліна їм ніколи не вибачить. Вона щойно виплила з пустки, наркоз спотворював реальність — усе відбувалося, як за пеленою води, а до неї долітали якісь дурнуваті фрази, що її вже не пустять ні на яку річку, і в Київ не пустять, бо вона мала й дурна. Безвідповідальна. Мала засранка.
У ніякий Київ вона так і не поїхала. Хоча мала на чому їхати. Через три тижні дівчину виписали з лікарні. Вона виїхала з палати на інвалідному візку — виявилося, що травма спинного мозку серйозніша, ніж здавалося в день трагедії. Ноги, ніжки, на які задивлялися всі без винятку, тепер безвольно звисали з Ті тіла. Жодних відчуттів — хоч бери й пали запальничкою. Батько взяв її на руки й посадив у візок, мама склала її ноги на підставку знизу. Симетрично, як взуття. Змахнули сльозу. І Поліна, і мама.
З того часу дівчина живе на четвертому поверсі районного центру на Хмельниччині. Ідею з університетом довелося відкласти до кращих часів, якщо такі будуть. Наразі Поліну прилаштували на заочний курс місцевого ПТУ, а потім час покаже — може, вдасться зачепитися й на заочне якогось університету. Хоча з цим важче, бо батьки не мають часу їздити з нею на складання сесій навіть у Хмельницький — працюють. Та й чим їздити? Українські потяги й автобуси не підлаштовані до потреб інвалідів, а власного автомобіля в сім’ї немає.
Інвалідів. Яке жорстоке слово. Поліна опинилася з ним наодинці. П’ять днів на тиждень батьки йдуть на роботу, а дівчина залишається сама з собою — і зі своєю трагедією. Самотня, адже Бога немає. Бо якби був, то не вчинив би так із нею, вона ж не заслужила. Не розбив би її мрій, її Києва, майбутнього, життя. А тепер ніхто й не приходить. Кілька разів, було, заглядав Віктор — його визнали невинним, але сумління його таки мучило, тож навідував. Ну, а тепер вчиться у Харкові, в юридичній академії. Марина забігала, але тепер учиться в Києві. Нарешті щаслива, бо хлопці дивляться на неї — а була б Поліна, то й далі ниділа б у її затінку.
Ліфта немає, тому на вулицю Поліна потрапляє лише раз на тиждень, у неділю. Тато зносить візочок, потім повертається, бере донечку на руки і зносить униз, на землю. Чесно кажучи, Поліна не любить виходити — їй не хочеться, щоб на неї дивилися. Колись усі пожирали її поглядами, а тепер дивляться зі співчуттям. Так, що їй самій хочеться плакати. Але вона не плаче. Навпаки: вирішила, що не підкориться долі, не здасться, виграє. Тому коли в неділю виходить на вулицю, то з найкращим макіяжем, з ідеальним манікюром. Робить це передусім для себе, бо хоче сама собі подобатися. Так легше в себе вірити. Тому робить спеціальні вправи для живота й рук — хоче триматися в формі. Шкода, що не може нічого зробити для ніг, але все ж масажує їх кілька разів на день, щоб запобігти целюліту. Посилено вчить англійську. Іноді плаче. Та що там іноді, щодня. Щодня маятник її віри в себе гойдається з оптимістичної самовпевненості до бажання накласти на себе руки. І так кілька разів. Щодня.
Навіть у соцмережах — а в Інтернеті тепер проводила неймовірну кількість часу — фото для аватарки добирала такі, щоб було видно лише верхню частину тіла. Старі всі повидаляла: якось боляче було дивитись на себе нормальну. Нормальну. А тепер — неповносправна. З часом навіть почала робити селфі, автофотопортрети їй подобалися, бо коли фотографуєш сама себе, то в кадр влізає тільки частина тіла. Витягуєш руку — і можеш сфотографувати лише обличчя й плечі. Клас! Або у дзеркалі — до поясу. їй ці фото коментували: красуня! Було так приємно, а потім знову плакала, згадуючи про свою ваду, злилася на людей, які лайкали ці світлини. У їхніх лайках було щось знущальне, а водночас і милосердне, немов її, таку прекрасну крихітку, просто жаліли.
Щоправда, шанс був — і навіть не примарний. Лікарі сказали, що поставити дівчину на ноги може операція. Коштовна, в нас таких не роблять. Але за тридцять тисяч американських доларів ізраїльські спеціалісти можуть спробувати. Це і було надією. Надією, до якої залишалося зовсім мало — гроші. Такої суми сім’я не мала.
Спочатку просити й збирати було соромно і складно, а потім — байдуже. Попереду була ідея, світло, звільнення від хвороби, і Поліна навчилася бачити тільки це. Першими допомогли родичі, потім однокласники, кілька тисяч гривень дала міська влада, дві тисячі доларів зібрали місцеві підприємці, ще тисячу баксів вдалося отримати від кандидата в народні депутати, який балотувався на виборах 2012 року.
Приблизно після тих виборів Поліна й написала до мене. Повідомлення в одній із соцмереж починалося стандартно: «Привіт! Мене звуть Поліна. Прочитай до кінця — ти можеш допомогти мені! Я вже встиг подумати, що це спам, але ж такий спам надсилають переважно російською мовою, тому таки прочитав до кінця. Спочатку там ішли якісь компліменти моїм віршам, потім дівчина розказувала про свою проблему і збір коштів. Наприкінці писала, що грошей не просить, просто буде вдячна, якщо я перепощу фото з її історією й реквізитами на свою сторінку, адже «в тебе багато підписників». Закінчувалося повідомлення словами, що вона не дуже вірить в те, що я знайду час, прочитаю і перепощу, але все ж вирішила спробувати — а може, «в житті ти такий же, як І у віршах, тоді обов’язково допоможеш».
Це вже був заборонений прийом — і я потрапив на гачок. Сам переказав на її рахунок певну суму, а потім і перепостив інформацію
