Волонтери. Мобілізація добра - Ірена Ігорівна Карпа

дуже не люблю залишатися на усілякі такі заходи, але вона дуже просила і навіть принесла пампухи з рожею від бабці, яка, здається, тільки те і робить, що готує усіляк і «лігуміни», переповідаючи історії про діда, про те, як мало вони пожили, хоч вона і встигла народити трьох дітей. Тільки це і встигла, інших чоловіків не мала, але щось стимулювало її завжди гарно зачісуватися, делікатно малювати губи, не знімати золотих кільчиків обручку перекласти на іншу руку і виглядати добре, навіть коли варила свої невичерпні узвари. Дивно, але нам було весело. Ми дерли простирадла на клапті і реготали, припускаючи, хто на них спав і що робив, говорили про всіляку фігню, і Христя сказала, що може мене взяти з собою на забаву в суботу, щоб показати Славка, котрий якось ліз до неї цілуватися. Я сказала, що подумаю, бо, правду кажучи, дуже незатишно себе почуваю, коли треба почати танцювати, інші дівчата якось вичавлюють із себе натреновані рухи, а у мене не виходить. Потім ми зробили декілька фоток для стінгазети і заповнили звіт, який просила завучка, де треба було вказати метри сплетеної сітки. Христя написала натри більше — заповнення усіляких цидулок їй теж вдавалося дуже добре. В ній так пашіло життя, яке оздоблене жовто-блакитною стрічкою, трималося на надійному стержні, ніби свіже м’ясо в кебабній, що я їй навіть потай заздрила. Вона, уявіть, навіть не бридилася маминих биточків, її не дратував тато, який постійно ходив курити на засклений балкон такої ж, як наша, хрущовки, займаючи собою весь простір, наче велика волохата риба в акваріумі. Бабуся, звісно, його недолюблювала, бо вважала, що її донька вартувала кращого, тому Христя найчастіше ходила до неї одна, у її розлоге королівство старого помешкання з просторими прохідними покоями, дивно умебльованими, наповненими неоднозначними запахами і потертим начинням, зі скрипучими підлогами, химерним цвітінням вазонів, захованими між простирадлами купюрами, відкладеними для Христі з пенсії, з енергонеощадливими п’єцами і вікнами, з повсюдними образами і фотографіями рідних, які ніби разом моляться до тьмяних жарівок. Кімнати ці були темнуватими, проте педантично чистими і неймовірно заспокійливими. Мабуть, саме ця спільна з бабусею територія давала Христі стільки сил. Я туди приходила зрідка і відчувала, що дивляться на мене з підозрою і, хоча чемно частують, говорять стримано і не про все. Ніби підозрюють, що я шпигунка і можу їх виказати. Колись я підслухала, як Христина бабуся вживала на мою адресу слово «сексотка». і здивувалася, бо спідниці мої закінчувалися під коліном, а Христині — над. І вії я, на відміну від подруги, не фарбувала.

Цього разу ми мали забрати у бабусі теплу їжу і занести її у госпіталь пораненим. Тобто це мала зробити Христя, але вона так заговорила мене про того Святослава, що я не зауважила, як ми уже стояли в передпокої і пакували у торбу на коліщатах пластикові контейнери, каструльки і банки з капроновими кришками, загорнуті в рушники. Перед брамою госпіталя я спробувала сказати, що поспішаю до репетиторки з української, бо ще більше за лікарняну атмосферу в мене викликає нудоту вигляд розпакованої їжі у всіх цих ємкостях, але Христя, не підозрюючи мене у брехні та не сповільнюючи кроку, сказала: «Ти переплутала, сьогодні ж середа, у тебе завтра». Христя завжди все за всіх пам’ятала, була у курсі справ, новин, розкладів і релігійних свят. Тому вчасно писала сценарії для вертепів, відносила книжки в бібліотеку, їжу врятованій ламі в екологічний центр на Кубанській, подарунки сиротам на Миколая, ошийники бездомним собакам та все інше усім, хто цього потребував. А поміж тим сушила овочі на борщ для фронту, організовувала збирання коштів на спорядження добровольчих батальйонів і навіть одного разу їздила у цих справах до Мюнхена, виступити перед українською громадою. Відбудовувати на Сході житло вона не поїхала лише тому, що була неповнолітньою.

Довгі коридори з тьмяним світлом були безкінечними. Туди-сюди сновигали товсті санітарки з журавлями крапельниць в руках, а також човгали капцями хворі — погано поголені і зачесані блідо-сірі постаті в мішкуватому одязі, часто геть недоречно малиновому або леопардовому. В ніші праворуч ми минули імпровізовану каплицю з фігурою Богоматері, заставлену пластмасовими квітами, геть цвинтарними. Християни кажуть, що людина створена за образом і подобою Божими. Відтак вона б мала жити у мирі і гармонії з собою та зовнішнім світом, який би теж був мирним і гармонійним, як на картинках з «Вартової Башти». Але щось у цій системі дало збій. Бо мирними і гармонійними не є ані люди, ані світ, який вони наповнюють. Погляньте на ці руїни і покручі поруч, навіть обличчя тих, хто не хворий сам, а лише відвідує, — спотворені гримасами сльозових спазмів. Потім, мабуть, поглянувши на себе у дзеркало, вони малюють образи, де янголи схожі на гномів.

Врешті ми зупинилися перед дверима із зафарбованими металевими циферками 1 і 7. 7 висіло на цвяшку догори ногами. У палаті було шість ліжок і пахло тим, чим мало пахнути, — сумішшю людського і медикаментозного духу. Додавати до цього прілість капусти з голубців і концентрованість грибової підливи було просто нестерпно. Але Христя твердо дала мені до рук поливану ринку і всадила поруч ліжка молодого хлопця із забинтованою рукою. Він підвівся. Я старалася не дивитися, чи рука залишилася вся, чи тільки культя і скільки у роті зубів, але втрапити ложкою поміж пересохлих губ, дивлячися в інший бік, було складно. Я вливала юшку в напівпосмішку, з третього разу вже вгадуючи, наскільки великі шматки будуть зручними для пацієнта, шлунок мій перетворився на стиснутий кулак, і трошки вище нього, десь у корені стравоходу, здавалося, гусінь скрутилася у лялечку. Христя схопила відро «для полов» зі шваброю і розносила палатою вогкий запах скількись-там-процентного розчину хлорки. Щоб не дивитися навколо, на стан сусідів, на те, що лежить на їхніх тумбочках, на кросворди, які вони розв’язують, і газети, які читають, на недолугі серіали, які дивляться на маленьких, шипучих телевізорах, я втупилася поглядом у вікно. У будинку навпроти центральний балкон був прикрашений багатьма мерехтливими гірляндами, на перилах стояв неоновий олень із санами, а посередині ялинка, на якій замість верхівки було прилаштовано три прапорці: жовто-блакитний, Євросоюзу і чорно-червоний. Балкон був добре відреставрований і просторий, якби там курив Христин тато, то він би виглядав не як жалюгідний в’язень акваріуму, а як боярин, який виїжджає проти руху на заповнені перехрестя. З койки пролунав стогін. Я стрепенулася. Гусінь над шлунком заворушилася. Щоб усе це швидше закінчилося, я вишкрябала ложкою ринку