Вибрані поезії - Хорхе Луїс Борхес

одою, блискуче перекладеною Теннісоном. (Прим. авт.). ">[44]
Нікого поруч з тобою. Вчора я вбив у бою людину. Він був високий і жвавий, з білявого роду Анлафа. Меч увійшов у груди трохи ліворуч. Він впав на землю й став порохном, здобиччю ворона. Ти марно чекатимеш його, жінко, якої я не бачив. Його не привезуть кораблі, що втекли по жовтій воді. На світанні твоя рука шукатиме його вві сні. Твоє ліжко холодне. Вчора під Брунанбургом я вбив людину. Сліпий
I
Ти вигнаний із розмаїття світу, з облич, що залишилися незмінні, із ближніх вулиць, далеченних нині, з учора ще глибокого блакиту. Із книг тобі лишилось те, що пам'ять, ця форма забуття, не загубила, та їхній зміст згадати вже несила, ти лиш формат та назви встиг затямить. На кожнім кроці — пастка. Ти зі сходів упасти можеш будь-якої миті. Повільний бранець я у соннім світі, в якому ні світанків, ні заходів. Одна суцільна ніч. І віршем в ній я світ хисткий звести повинен свій. II
Відколи я прийшов в цей світ широкий, де вод глибінь і стиглий виноград, ретельний час, у пам'яті короткий, крав форми світу в мене всі підряд. Стирали поступово дні та ночі обличчя любі й літери чужі, на марні книгозбірні й стелажі вважають марно виснажені очі. Червоний, синій — два порожні звуки, туман суцільний. Люстро, на біду, зробилось сірим. В темному саду троянду темну пестять мої руки. Лишились жовті форми й на додачу кошмарні сни — єдине, що я бачу. All our yesterdays[45]
Чиї вони, мої минулі дні? Маленького женевця, що у тиші гекзаметром складав латинські вірші, яких роки позбулись очисні? Чи хлопчика, що в книгозбірні міг годинами дивитися на карти або малюнки згубливі шукати пантери й тигра на сторінках книг? А чи того, хто двері, за якими вмираючий відходив чоловік, відкрив й лице, що згасло вже навік, поцілував вустами боязкими? Я той, що їх на світі вже нема. І ними бути зараз вже дарма. Мої книги
Мої книги (вони не знають про моє існування) — така ж частка мене, як це обличчя з сірими скронями та сірими очима (я марно шукаю їх у дзеркалах і дотикаюся долонею до них). Я не без логічної прикрості думаю про те, що найважливіші слова, які визначають мене, містяться на цих сторінках (що не знають, хто я такий), а не на тих, що я написав. Нехай так. Голоси небіжчиків лунатимуть у мені до скону.