Вибрані поезії - Хорхе Луїс Борхес
Герой Борхесового оповідання «Письмена Бога» індіанський жрець Тсінакан, якого (як і його Бога) скинув з вершини влади іспанський конкістадор Педро де Альварадо, виснажений тортурами, пригадує раптом, що Бог, передбачаючи майбутнє велике лихоліття, написав у перший день Творіння магічну формулу, призначену його відвернути. Ніхто не знає, де саме і якими письменами він її окреслив, але відомо, що вона зберігається десь, і рано чи пізно обранець її прочитає. Тсінакан намагається уявити, де може бути закарбована магічна формула, й перебирає в пам'яті гори та ріки, небесні світила й злаки, трави, птахів, людей — коли раптом його осяває думка, що вона — на поцяткованій шкурі ягуара.
Мені здається, що кожна людина шукає письмена Бога самостійно і знаходить їх (якщо знаходить) в тому місці (Бог подбав про це), де знайти їх судилося саме їй. Хтозна, можливо, для когось цим місцем виявиться якийсь образ, рядок або слово Хорхе Луїса Борхеса.
Сергій Борщевський
Зі збірки «Шал Буенос-Айреса» (1923)Південь[3]
На одному з твоїх подвір'їв дивитись на прадавні зорі, в сутінках сидіти на лаві й дивитись на розсіяні ці лелітки — моє невігластво не відає їхніх назв, не вміє збирати їх у сузір'я — і відчувати кругообіг води в підземному джерелі, пахощі жимолості й жасмину, мовчання сплячого птаха, склепіння портика та вологість — може, все це і є поезія. Троянди
Троянда, нев'януча троянда, неоспівана мною, троянда, що має вагу та запах, троянда з чорного опівнічного саду, троянда з кожного саду о кожній порі, троянда, що воскресає з попелу завдяки мистецтву алхімії, троянда персів і Аріосто,[4] завжди самотня, завжди троянда над трояндами, юна платонічна квітка, пломениста й сліпа троянда, неоспівана мною, недосяжна троянда. Порожня вітальня
Меблі з червоного дерева попри нерішучість гаптованої оббивки продовжують посиденьки. Дагеротипи підкреслюють свою удавану близькість до застиглого в люстрі часу і губляться під нашими поглядами, мов непотрібні дати примарних роковин. Нас давно вже шукають їхні невдоволені голоси, які збереглися хіба що в наших перших дитячих днях. Сьогоднішнє світло проникає крізь шибки з гомінкої запаморочливої вулиці і нехтує, і притишує слабкі голоси предків. Докори сумління через будь-яку смерть
Вільний від пам'яті та надії, безмірний, ірреальний, майже прийдешній мрець зовсім не мрець: він — смерть. Наче Бог містиків, що Його мусять зректися всі проповідники, очужілий до всього мрець уособлює вічні муки та потойбічність. Ми все вкрали у нього, не залишили ні кольору, ні звуку: ось подвір'я, що його очі вже не побачать, ось вулиця, де він чекав на свою надію. Навіть те, що ми думаємо, міг би подумати він; ми, мов злодії, розділили здобич ночей і днів. Afterglow[5]
