Вибрані поезії - Хорхе Луїс Борхес

«Це знали учні Піфагора ревні…» Вірш про четверту стихію
Бог, що його хтось з родичів Атрея[21] на березі схопив, зробився левом, драконом і пантерою, і древом, й водою. Бо вода — це суть Протея.[22] Звичайна хмара й слава гордовита багряного заходу в передмісті, Мальстрему[23] вир і стрімчаки льодисті, а ще сльоза, на честь твою пролита. Ти в давніх вченнях — джерело таємне родючої землі, вогню та сили богів, що правлять світом. (Так учили Сократ й Талес з Мілета[24] недаремне.) І море, й айсберг в морі — без пощади він нищить кораблі — це наче рондо, й безповоротний час, що йде назавжди, — метафори твої, нестримна водо. Була ти лабіринтом, що поволі вів Одіссея манівцями довго, де чатували жадібно на нього і неминуча смерть, і примхи долі. Виблискуєш безжалісним булатом, в тобі, мов уві сні, страхів чимало. У людських мовах ти — всіх див начало, і плин твій зветься Гангом та Євфратом. (Нова вода — священна, кажуть всюди, та до води текти воді властиво, і пориста планета, тож, можливо, усі, що є, купались в Гангу люди.) Облич, народів океан твій раптом Де Квінсі[25] в сні відкрився швидкоплиннім; ти тамувала спрагу поколінням, ти зналася з Ісусом, з моїм татом… Моєму, водо, не відмов благанню: якщо в цих віршах є моя заслуга, про Борхеса згадай, плавця та друга. До губ моїх прилинь у мить останню. Компас
Всі речі — це слова, що навздогін одне за одним пише без спочину Хтось або Щось, — історію невпинну усього світу, нескінченний плин, де Карфаген і Рим, я, ти і він, життя — йому пояснення не стріну — і страх перетворитись в плутанину, в сум'яття вавилонське, в жереб, кін. У кожній назві є щось незбагненне; в блискучій голці голубій непевне тяжіння тіні вчулося мені, що тягнеться по той бік моря, схоже, подібна до годинника, а може, до птаха, що ворушиться вві сні. Поет XIII століття
Він дивиться на аркуш, на трудні слова свого найпершого сонета, в якому два катрени й два терцети перемішались — грішні й визивні. Перо щось виправляє в тишині і завмирає. Жах бере поета: немов із майбуття, лунає вперто спів солов'я, що чувся в давні дні. Чи він збагнув, що від цієї миті він більше не самотній в цілім світі, дав Аполлон йому той прототип, кристал магічний той, щоб зріли очі