Вибрані поезії - Хорхе Луїс Борхес

Борхеси
Про португальських пращурів моїх, про Борхесів, я знаю надто мало, та звички у мені живуть зухвало, страхи й суворість, що були у них. Мов не жили на світі до пуття, далекі від мистецтва, ефемерні, а все-таки вони — частки химерні і часу, і землі, і забуття. Хай так. Здійснивши місію важку, вони — цвіт Португалії — у герці на Сході штурмом здобули фортеці, до моря вийшли й до морів піску. Вони — король, що зник серед химер в пустелі,[16] й той, хто твердить: він не вмер. Луїсові ді Камоеншу[17]
Час без жалю та гніву вирок всім виносить мужнім шпагам. Хмурий, бідний вернувся, капітане, в край свій рідний ти, щоб умерти в ньому й разом з ним. В пустелі зачарованій лишивсь цвіт португальський. Вторгненням вітчизні загрожували віднедавна грізні іспанці, переможені колись. Можливо, там ти раптом зрозумів (о, як би я хотів це точно знати), що всі недавні непоправні втрати, Схід, Захід, криця, шелест прапорів триватимуть такі як є, відбиті тобою в лузітанській «Енеїді». Зі збірки «Інший, той самий» (1964)
Циклічна ніч
Це знали учні Піфагора ревні: вертаються циклічно люди й зорі; колись повторять атоми суворі і Афродіту, і майдани древні. В прийдешності під копитом кентавра опиниться лапіт[18] необережний, і Рим впаде, і в ночі необмежній знов чутиметься стогін Мінотавра. Безсонна ніч повториться в усьому. Із черева того ж рука, що пише оці рядки, родиться, як раніше. (Ще Девід Г'юм[19] наполягав на цьому.) Не знаю, чи ми вернемось повторно, мов цифри у періодичнім дробі, та Піфагорів кругообіг пробі щоніч мене веде непереборно в якесь із передмість, бо ця місцина на Південь, Північ й Захід чимось схожа, та завжди там блакитна огорожа, тіниста смоківниця і стежина. Там мій Буенос-Айрес. Він кохання для когось має, гроші, а для мене троянду згаслу, плетиво химерне цих вулиць; в їхніх назвах без вагання я чую предків імена магічні: Лапріда, і Кабрера, і Суарес… Республіки й походи в них змішались, звитяги та кончини героїчні. Майдани в мандрах цих нічних химерних — немов палацу мертвого подвір'я, завулки, що складають це безмір'я, — то галереї сну й страхів непевних. Ніч, що Анаксагор[20] в своєму вченні зміг розгадати, й вічність нескінченна вертаються, й поема безперервна: