не реальну. Ще мені цікаво, чи не бачили Ви нових етнографічних журналів «Живая старина» та «Эт-нографическое обозрение»? Миша збирається виписати «Эт-нографическое обозрение», може, вже досі і виписав. Та от іще напишіть мені, прошу, чи не знаєте, може, який є переклад ведичних гімнів на французькій або німецькій мові, може б, я його собі купила, бо страшенно мені сподобались тії гімни по уривках, які я знайшла в «Історії» Menard’a Однак годі вже мені наприкрятися з тими питаннями, може, Вам і часу нема на них одповідати. Але ж мені нема в кого порадитись про сі речі, і коли мама не може дати відповіді на сі питання, то я тільки у Вас її знайду. Тепер хіба написати Вам що про наше життя? З приїздом у Луцьк воно мало чим одмінилось, тільки що Ліля почала справніше вчитися та люди частіше заходять до нашої хати. Мені з тих людей мало користі, бо мої товариші всі або в Києві, або так по різних містах, а тут з молодих нікого такого не знаю, а старі... Однак не скучно мені, маю роботу, тепер більше, ніж коли, чимало писати знаходиться, хоч то з тим писанням чисте горе! Одно те, що не можу довго над ним сидіти, а друге те, що посилаю-посилаю до «Зорі», а мало пуття, от ще тепер цікаво мені, як поведеться при новій редакції,— запрошувала нас,— якщо буде так, як раніш було, то й цур їй! Запитали ми недавно про «.Pauvres gens» (от уже справді pauvres gens!), та ще не мали відповіді, а тільки обіцяють «написати докладно». Ви радите передати в «Народ», але ж він, здається, віршів не друкує, та й взагалі, здається, там белетристики нема. Та от мене дехто з товаришів корить, що нема в моїх віршах міцної тенденції, що бракує громадських тем, що в моно тільки образи та форма то ще так-сяк, а решта.... Себто я мислю, що нікуди моя поезія не судна. Ба, що ж робить, хоч і так! Десь моя муза вдалась така нетенденційна та вбога, або, може, й те, що так я незручно вимовляю свої ідеї, бо таки сподіваюсь, єсть і у мене якісь там ідеї. Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики: Ну, та es ist eine alte Geschichte і, певне, вона Вам так вже сприкрилась досі, але мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють. Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним чи не чисто народним складом; тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по-українськи, чи краще, може, по-російськи, і т. і. Отак люди, певне, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти. Шкода тільки, що невідь над чим стільки часу люди уводять, та видно, що не для всіх він такий дорогий, той час. Та от я бачу, що і я не знала ціни часові та марнувала його без пуття, а тепер мені все здається, що він від мене втікає, і не знаю, як би його затримати. Тепер я слухаю Вашої ради і «спасаюсь від українсько-російського невежества»: вивчила недавно іта-льянську граматику і тепер для вправи читаю книжки, хочу скоріше навчитись добре тямити по-італьянськи, аби перекласти «Dialoghi» Leopardi2, маю се на завданок від товариства. Гейне мій завтра поїде вже до друку, я тому дуже рада! Сим випуском вийдуть: «Lyrisches Intermezzo», «Heimkehr» та «Harzreise» 22. Тепер я на який час покинула перекладати: нехай-но ще дещо своє покінчу, а то так, бідне, поневіряється. От не знаю, чи дадуть-то мені німці писати в клініці,— певне, не дадуть! Буде шкода, бо тоді не стане моєї найпершої розваги. Ще теж мені буде жаль немалий, що не чутиму довго ніякої музики і сама не гратиму, се для мене покута чиста. Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт»... Шкода, справді, що я не фаталістка або не «тол-стовка». Як-то тепер Ліда з музикою? Певне, частіше співає дуети з Маусиком, ніж виграває твори величних
1 Це стара історія (нім.).—Ред.
2 «Діалоги» Леопарді (італ.).— Ред.
3 «Ліричне інтермеццо», «Повернення додому» та «Подорож па Гарц» (нім.).— Ред.
маестро? Чому в Ваших остатніх листах нема жодної відомості ні про Зорю, ні про Маусика, ні п*ро Раду? Чи то Рада вже переучується по-болгарськи? Якби Рада коли до нас написала — ми дуже втішаємось її листами. Певне, Зоря малює що-небудь — наш Микось чистий маляр,— нехай би Зоря прислав нам свої малюнки, цікаво побачити його «стиль».
Повітайте від мене і поцілуйте всю любу родину, знайому і незнайому. Прошу, як матимете час, відпишіть мені, не гнівайтеся, що так рідко пишу, то не від злої волі. Бувайте здорові та забудьте про свої ревматизми навіки.
Цілую Вас, Ваша Леся
65
4891
38. ДО М. І. ПАВЛИКА 14 лютого 1891 р. Відень Відень, 14 лютого
Високоповажний пане!
Обіцяла Вам писати, отже, тепер пишу скоріше, ніж сама думала. Мама послала листа пані Франковій та й перекрутила нашу адресу так, що тепер боїмось, аби вона не справила на ту адресу свого листа або й портретів наших. Справжня паша адреса така: Josefstadt, Florianigas-se, № 7, erst. Stock, Tiir 4 23. Коли ще не вислали фотографій, то просимо, аби на сю адресу присилати. В Кгап-kenhaus24 я не буду, бо різати мене не треба, так врадив Більрот; я тому рада й нерада, бо думала, що от у Відні скінчу свої митарства, але, як бачу, що мені мало гарту. Незабаром мені мають робити гіпсовий бандаж, і маю в ньому пробути місяць, от і ціла потіха! А там знову буду по морях та по «чужих українах» тинятись. Думала, що побачусь у Відні з дядьком, але се не випадає
