Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

Топтав колючі терни До батьківського дому. Сідав одпочивати Один в степу глухому...

ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ

Ще крайній камінь урочисто Кладе натруджена артіль,— Вже на мости й дороги міста Виходять люди звідусіль.

В Поліссі, Ніжині, в Основі,

В Трипіллі, Каневі — сюди, Його відчуть в душевнім слові І воскресити назавжди.

Відчуть, як вітер стяг полоще Під сурем ніжнотонну мідь, Щоб на дзвінкій горбатій площі У здивуванні заніміть.

Хоч літ пролинуло немало, Зів’яло квіту й зацвіло,

Та ми знімаєм покривало,

І круто зведене чоло Ясніє думою. Мииувше . Лежить, повержене у тлінь.

Все переживши і відчувши,

Ти встав над світом. Далечінь Хмарину наганя прозору.

Тополі в сонячнім огні,

І все близьке й далеке зору Встає із нами нарівні.

Який розмах дано висотам, Шляхам у місто і в село,

Все, що здобуте кров’ю й потом, У нашій славі ожило.

Майстри артільні, і робочі,

И каменярі лягли чуть світ, Щоб ти до нас прийшов із ночі, Гримів, як золотий граніт.

І от — взяли ми день прозорний І бронзу доброго лиття,

Щоб образ твій нерукотворний Запам’ятать на все життя.

І-ІА ГОРІ ЧЕРНЕЧІЙ

Ось вона, твоя важка могила... Тополиний гомін, вдалині Пролетіла чайка, прошуміла,

Серце обентежила мені.

Чорна ніч, столітня і зловісна,

Не спливе, не принесе біди.

Може, чуєш, як лунає пісня?

То ідуть брати мої сюди!

Не прощавшись, прийдуть вони знову, Звільнені від кривди і панів.

Нива шепче думу колискову,

Як ти жив, страждав, полум’янів.

Кажуть, тісно у землі лежати, Пройнятим печаллю і вогнем.

Будем поле урожайне жати — Колосків дорідних принесем..,

Може, вчуєш, як вітри безкраї Від дощів обсушують сльозу,

Як Дніпро ревучий підпливає, Все тебе шукає поблизу...

В небі чистім — птиці грізнолітнї Бережуть могили світлу тінь,

І несуть, несуть співці новітні Дум твоїх неміряну глибінь.

ІЮВИВСЯ ХМІЛЬ БІЛЯ СТАРИХ ВОРІТ...

Повився хміль біля старих воріт, Прощались тут в годину неповторну,

Де ми росли, узнали землю чорну,

Її тепло, дідів гарячий піт.

— Вертайся, синку, матір спом’яни,

Щоб тільки серця не зсушила спрага!

І рушив він, гвинтівка та баклага Весь скарб його, на битву йшли сини.

Ти вернешся для слави і труда І скинеш з пліч продимлену шинелю,

А скрип воріт, терпке буяння хмелю Тобі далеку юність нагада.

ІЗ ЗБІРКИ «ЛИСТИ ЧЕРВОНОАРМІЙЦЯ ОПАНАСА БАЙДИ»,

1940 р.

* $

*

Моїй матері присвячую

Мати моя, мати дорога,

Осінь горить в полях,

Хай ані мжичка^, ані юга Не занесе твій шлях.

Мати моя, голово стара,

Встали багряні дні,

Мчать ешелони біля двора, Треба спішить мені.

Мати моя, опада сніжок, Килимом стеле путь,

- Хай не завіє твоїх стежок,

Що синові в серце йдуть.

ВСТУП,

з якого ми довідуємось, що листи чєрвопоармійця Опанаса Байди, незважаючи на скупість і лаконічність слова, можуть принести деяку користь батькам і дітям.

Чотири зошити в оправі Лежать у мене на столі.

Вони дають данину славі,

Сховавши радощі й жалі.

Вони поношені, притерті,

А гострі літери злились:

Мабуть, були в полоні смерті,

Та ожили-таки колись.

Від бур задимлених і часу Аж порудів сухий папір.

Листи далекі, Опанасе,

Я бережу завжди, повір,

Як нашу молодість відому, Якій завидують орли,

Як голос батьківського дому, Де ми жили, де ми цвіли,

В них кожне слово не байдуже, Дорогу ширшу їм знайду — -На легкий вірш переведу,

А ти пробач мені, мій друже!

ТОДІ, ЯК СІДАЛИ ВСІ НА ПІДВОДИ...

Тоді, як сідали всі на підводи,

Коні заіржали, почувши даль,

Ми ж із тобою — друзі відроду І розлучатися все-таки жаль.

Скільки ночей провели у полі, Огнища клали в рудій траві,

І сперечалися там доволі,

І засипали годинки на дві.

Я вже не згадую юності пору,

Марево літа, грому красу,

Бо коні під’їхали он до двору,

А в нас на прощання мало часу.

Ще не допито по склянці чаю,

Діди не згадали війни старі,

А вже у дворі, по старім звичаю, Синів обціловують матері.

Кожна говорить завітну мрію,

Щоб син не забув про її літа.

А я без матері сам, Андрію,

Стою і, просто сказать,— сирота.

Кожна дарує там коржики різні,

З кошика хліб з гостинцем вийма, Для мене ж ласки такі запізні, Матері в мене, знаєш, нема.

Не те щоб журився я в цю хвилину,

А серце забилось, хоч сядь та плач... Коли це підходять і кличуть: — Сину, Візьми із собою оцей калач.

Візьми на дорогу сорочку білу, Будеш далеко, згадуй про нас. їхати в чорній — тобі не діло, їхати в вишитій — це якраз!

Взяв я дарунок, устиг поклониться, Була то з артілі стара вдова,

Син її служить десь на границі З рік, може, буде, а може, й два.

Все наче бачу: стоїть вона, мати, Коні в дорогу рвуть удила, Вересень сипле сині загати,

Листям багряним шлях застила.

ЗА КОЛОССЯМ ЯРОВИСТИМ...

Ніч упала в полі і змінила мотиви й настрій так, що хлопці заспівали іншої, а саме такої, що коли її чують пани за Збручем, то трясуться, наче в лихоманці

За колоссям яровистим,

За ліском березолистим Грають сурмачі.

Блиснуть зорі у тумані,

Звідки йдуть вони, кохані,

Маршем уночі?

Звідки ті бійці,

Хлопці-молодці,

Що дівчата до півночі Видивились карі очі На околиці?

Може, стануть біля двору,

В полудневу теплу пору Сядуть на обід?

Тільки в них і хліба, й солі,

Зброї доброї доволі,

Грозових побід!

Звідки вони йдуть,

Там бори гудуть.

Урожайні ходять тучі,

А на Дністері, на Збручі1 Пан ховає лють.

Не злобися, чортів пане,

В нас підсоння непогане,

Є землі й води,

Є палаци й теплі хати,

Не тобі про нас питати, Звідки ми й куди!

За колоссям яровистим,

За ліском березолистим Грають сурмачі.

Блиснуть зорі у тумані, Йдуть, і йдуть, і йдуть кохані Маршем уночі!

ОЦЮ МИ СПІВАЛИ..,

Оцю ми співали,-як їхали яром,

Аж люди виходили в поле за Рось,

В частині знайомились із комісаром, Петлиці пришили, як здавна велось.

А видали одіж усім нам по зросту І чоботи з, юхти, в залізі каблук,.

Дві пари білизни, вдягайся попросту. Шинелю на скатку, гвинтівку — до рук.

А потім була перекличка й повірка,

І сосни шуміли в зеленій росі.

У небі зійшла передранішня зірка —

То в баню сходили, купалися всі.

Ти, може, читаєш і мовиш — дрібниці, Мовляв, це не студить, але й не