Поетичні твори, літературно-критичні статті - Андрій Самойлович Малишко

В кожнім цвіті малім чи у дереві кожнім,

У любові Людській, у дерзанні, у мрії,

Я воскресну і встану диханням тривожним, Чи биттям свого серця, що вік не старіє.

Підуть люди в луги, на устояні роси,

Буде жайворон в небі дзвеніть малиново. «Тут Докія косила»,— і ляжуть покоси,

«Тут Докія співала»,— і родиться слово.

Що ж ти скажеш, неправда?

І щирі, як свідки, Що від слів її правду нестимуть віками, Потягнулись до неї сади-семилітки,

Пшениці підвелись золотими руками.

З школи діти, букварики взявши під руки, Щебетали, ішли по дорозі додому,

І в полях ланкові, по вказівці науки, Розсівали зерно, призабувши утому.

І кремлівські куранти дзвеціли високо,

Чули дзвін той Заволжя, Дніпро і Говерла. Тихо сіла Докія, хитнулася боком, Подивилась у даль і, зітхнувши, померла.

І така тишина заступила круг неї,

Можна вчути, як сад наливається цвітом,

Як зарошені трави ростуть над землею, Б’ється серце Вітчизни над буряним світом. ІХ

Син сідає в літак, де завод на Уралі,

Мчить до дому далекого довгу годину,

Під крилом самольота засіяні далі Все нагадують синові Матір єдину.

І жалкує він гірко, що скупо та мало .

Він писав у листах до старої своєї,

Розповів би, що в праці часу не стачало,

Але слово тепер непотрібно для неї.

Другий син поспішає з роботи, з райкому, Теж пригадує гірко, як скаржилась мати,

Що, мовляв, приїздиш ув артіль, як додому, Та не можеш і в хаті поночувати.

Все кудись поспішаєш і зранку й з обіду, Може, синку, до тебе сама приїду!

І тепер, коли б можна її воскресити,

На життя їй дихання вдихнути у тіло,

Сам би став він щоденно привіти носити, Годував би із ложечки, як би хотіла...

Наймолодший на конях, всією артіллю,

Мчить мостами й дорогою, через діброву,

Він гадав, що на осінь, із хлібом та сіллю,

У змаганні із матір’ю стрінеться знову.

За широким столом, як за повною чашею, Ожило б собесіддя гаряче та щире.

Говорили б артільці:

«Із матір’ю вашою Нам не легко змагатися, бригадире!

Все в старої поставлено вміло,

Що піджива, що сходи, що діло».

І тепер, як заїдуть до рідної хати,

Він хотів би, щоб стрінулась посмішка мила, Він би став у змаганні на місце десяте,

Тільки б мати устала й заговорила.

Понаїхало люду з району, з обкому,

Із колгоспних правлінь — не окинеш їх оком, День підвівся погожий, без дощику й грому, Щедрий сонцем і щебетом в небі високім.

Піонери із школи прийшли у загоні,

З барабаном, з сурмою, в червоних краватках. І вітрів молодих буйногривії коні Поміж борозен рівних стояли на грядках.

І широка дорога, місточки та балки,

Наче полотна сиві лягли до порога:

— То ж по нас проходила Докія ізмалку,

Ми готові востаннє лягти їй під ноги.

На подушечках, вишитих просто на диво,

На шовки і на заполоч яр-променисту,

Ордени її винесли всі шанобливо,

Орден Леніна, потім Зорю золотисту. .

На хустині гаптованій винесли далі «Знак пошани»— за перше врожаїсте літо,

За життя її світле й труди небувалі Все відзначено й людям в серця перелито!

Три сини, та дочка, та дорослі онуки (Від обличчя твого відірватись несила) Підняли тебе легко на дужії руки,

Так, як ти їх легенько в житті проносила.

І хвилина велика Зашуміла, мов шквал,

І заграла музика «Інтернаціонал».

1 тебе понесли, за шанобою й славою,

За людською любов’ю, у літа безкраї,

Понад нивою тихою, зеленоглавою,

Під високі і рідні мої небокраї.

Мимо клубу, за нього ти в клопоті ночами Комсомольцям казала не вперше, не вдруге, Щоб дзвенів він широко піснями дівочими, Щоб і книжка, і радіо людям в послугу.

Біля школи несуть, біля брами,

Де стоять вчителі із вінками.

Потім полем твоїм, де стежина знайома,

Де у пам’яті в’їлася грудочка кожна,

Де в труді здобувалася сила — не втома,

А тепер на врожай подивитись не можна.

Де з дівчатьми своїми.у ланці, у праці Скільки радощів, скільки добра пережито!

Вмиті сонцем ось-ось пшениці вколосяться, Молодими голівками вклониться жито.

І несуть тебе між дерева-семилітки, Розшумівся той сад у ранкові години. Застилає твій слід у рожеві лелітки І зав’язує плід на безсмертя людини.

Поклонилась земля, поклонилися люди,

На життя, иа братерство, без кривди й огуди.

Це було иа розстанку,

Це було на світанку.

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ

СТАТТІ

АВТОБИОГРАФИЯ

Если вам довелось бывать в нашем Поднепровье, вас не мог не поразить тот бесконечный простор полей и лугов, который на горизонте словно сливается с небом; кручи Три-полья и Канева едва синеют вдалеке, а под ними свободно и широко течет вечно синий Днепр. Посмотрите вокруг, и вы увидите вдали древние курганы Батыя и запорожские могилы, насыпанные казацкими шапками, и новые обелиски с красными звездами над именами воинов наших времен.

Названия сел словно высечены из камня: Кренычи, Без-радичи, Дмитровичи, Триполье, а между ними вьется дубравами и лугами речка Стугна, воспетая в «Слове о полку Игоревом». Грозная история народа, освещенная пожарами, проходила по этой земле и надолго оставила следы, имена и картины своим сыновьям и внукам.

Люди наши простые и приветливые, в годы войны — славные воины, в мирной жизни — труженики с золотыми руками, хлеборобы и трактористы, кузнецы и рыбаки, гончары и плотники.

В осеннюю пору, после жатвы, приезжайте к нам в гости. Нигде вы не увидите таких свадеб, как в наших селах, и не услышите таких песен, как здесь,— широких и задушевных.

На этой земле и родился я в 1912 году в селе Обухове, Киевской области, в семье сельского сапожника. Семья наша была большой — одиннадцать детей, да отец с матерью, да старенькая бабуся. Земли же отец имел около двух десятин — всех не прокормишь. Волей-неволей приходилось заниматься сапожным ремеслом, а в засушливые годы еще весной он шел со своими соседями на заработки в далекую Таврию, в бориславские и каховские степи.

* * *

Из глубины тех детских лет приходят ко мне воспоминания, словно птицы, прилетевшие весной издалека, и бьются крыльями в окошко родной хаты: выходи, мол, пощебечем да полетаем над днепровскими лугами да седыми кручами Триполья, может и нас вспомнишь ты в песне.

И я вспоминаю. И кажется, снова вижу ту не широкую, но шумную дорогу, укрытую первым снегом, укатанную полозьями крестьянских саней. В нашей хате долго светится лампа-восьмерик,