Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Зі сніданком усі покінчили одночасно, варто було вийти з їдальні, як їх зловила Галина Андріївна.

- Ага! - протягнула вона. - Попалися.

Підлеглі зупинилися, тоді ж із ними порівнявся фізрук Михайло.

- Отже, поспішаю нагадати, що об одинадцятій приїдуть діти. Як почнеться розподіл - ні на крок від них не відходити. І ще... приїде мій син.

Завіса. Головну проблему, що мучитиме їх усе літо, виявлено. Ця жінка вміє зіпсувати три місяці роботи всього парою слів. Уже кілька сезонів поспіль приїжджав цей божевільний хлопчисько і викачував у вожатих останні нервові клітини. Про його витівки можна згадувати ще дуже довго, але варто подумати, як запобігти новим.

- Наглянете за ним, - вимагала Галина Андріївна.

- Боюся запитати, в якому він загоні, - знітився Діма.

- Йому сімнадцять.

Чуйка не підвела, адже вони з Христиною вожаті старшого загону. До найгіршого слід готуватися вже зараз.

- Так, у твоєму, - підтвердила директорка.

- Лошара, - вирвалося у Ріка, що стояв навпроти. На відміну від інших, він світився від щастя.

Діма різко виставив руку і показав йому середній палець. Очі палали від бажання придушити його, але з ним зв'язуватися - собі дорожче. Всілякі розбіжності в минулому, нехай там і залишаються.

- Слухайте сюди! - скрикнула Галина Андріївна, поправляючи сірий піджак. - Не дай боже ваші сварки відгукнуться на дітях, приб'ю кожного! Ви мене почули?

- Вже котрий рік ви берете нас одним і тим самим складом, - нагадав Валера. - Ми вам подобаємося, визнайте.

- Без вас мені було б нудно, - несподівано заявила вона. - З дітей очей не зводити.

Директорка збиралася йти, але в останній момент зачепилася очима за сукню Аліси. Обличчя в мить згасло від відрази.

- Занадто коротка для дітей.

- Так вона не заради дітей виряджається, - підморгнув Рік.

Аліса розгубилася, потупивши погляд. Надто гостро реагувала на його коментарі, тут навіть відповісти нічого.

- Ну звісно, такі ноги гріх ховати, - видав Діма, обійнявши її за плечі. А очима так само спопеляв надмірно задоволене обличчя Ріка.

***

Автобуси з дітьми приїхали в точно зазначений час. Втомлені, спітнілі дітлахи стояли групками на площі біля їдальні й, опустивши валізи на асфальт, чекали розподілу по загонах. Директорка з її заступником вчитувалися в прізвища, звірялися з документами, і з поважним виглядом відправляли дітей до вожатих. Здебільшого розподіляли за віком, лише за рідкісним винятком - за зростом і статурою або ж через прохання самої дитини могли відправити в "сусідній" загін. У разі змагань, що тут були не рідкістю, це виглядало як чесна битва.

Вожаті в кольорових краватках стояли по двоє і з усмішкою приймали кожного.

- Побажайте мені удачі, - Діма ще здалеку помітив сина директорки. - Він гірший, ніж вона сама.

- Складно сказати, - посміхнулася Діана. - Тільки прошу, більше не бігай йому за цигарками.

- Тоді я просперечався.

- Скажи це Галинці, - Христина похитала головою.

- Наша Лідія минулого року вже сказала, - згадував він. - Її потім звільнили.

Причина була мізерною, просто Галина Андріївна ненавидить стукачів, і коли наближався час нової зміни, вона відмовилася від допомоги колишньої вожатої. Та дівчина часто скаржилася, могла своїх здати аби самій уникнути покарання. Виявилося, директорці не потрібна була правда, вона хотіла виховати з них колектив, який буде горою один за одного. Ось Лідія так не змогла.

За час їхніх розмов дітей розподілили по загонах. Перший - найстарші, шостий - молодші. У себе Діана з Алісою нарахували осіб двадцять. За таким натовпом десятирічок встежити складно, але їм не звикати.

Вожаті повели дітлахів у їхній корпус, кволим на вигляд дівчатам допомагали з речами та вслухалися в розмови. Дехто встиг познайомитися в автобусі, дехто вже їхав, бувши друзями, а деякі невпевнено пливли за рештою, почуваючись не у своїй тарілці.

- Ми теж будемо носити краватки? - почувся голос світленького хлопчика у футболці з людиною-павуком. - Мені не подобається зелений.

- Ні, діти вже не носять краватки, тільки вожаті, - відповіла Аліса.

- Все одно мені не подобається зелений, - пробурмотів він, згинаючись від величезного рюкзака на спині.

У дівчаток, які йшли попереду, розмови були зовсім про інше.

- Мені сестра розповідала, що їй доводилося ділити тумбу з сусідкою. Місця бракує, жах.

- А мені говорили, тут вай-фаю немає й інтернет поганий.

Чуючи скарги на умови, вожаті тільки посміювалися. З інтернетом тут і справді проблеми, але відправити повідомлення і прочитати відповідь можна майже в будь-якій точці табору.

Інша справа - особистий простір. Кілька років тому ще до будівництва двох додаткових корпусів, дітям доводилося тіснитися по шість осіб, а за часів дитинства Діани й зовсім по десять. На щастя, зараз діти й гадки не мали, що таке по-справжньому жахливі умови, порівнювати ні з чим, ось і скаржилися.