Сонце, молодість, салют - Світлана Бонд

Після тихої години, що закінчувалася о четвертій вечора, вожаті проводили дітям екскурсію табором, паралельно розповідаючи про розпорядок дня.

Підйом о восьмій ранку, далі збори та зарядка. О дев'ятій сніданок, потім ігри на свіжому повітрі, гуртки та інша діяльність. Об одинадцятій - ланч, далі прогулянки, конкурси, всілякі ігри, залежно від дня і погоди.

О другій обід, потім тиха година, на вечір теж продумана захоплива програма, яка нікому не дасть нудьгувати. О сьомій вечеря, о пів на десяту дискотека. Пляж і походи на пікнік також включені в програму.

Поки молодші жалілися на відсутність часу для телефонів, дівчата зі старших загонів скаржилися на надто часті прийоми їжі. Сон одразу після обіду призводить до появи зайвих кілограмів, що хвилювало їх найбільше.

На собі ж вожаті відчули протилежне. Живучи за графіком, з активним способом життя, вони могли скидати кілька кілограмів, не дивлячись на перше, друге й обідній сон. Молоді покоління з цим були не згодні.

Підлітки ходили за двома вожатими, слухали детальні роз'яснення і запам'ятовували, де, що знаходиться.

В центрі табору для кожного загону півколом були побудовані окремі корпуси. Одразу за ними стояли шість невеликих будиночків для вожатих, які вміщували по два-три мешканці.

В іншій частині - їдальня і великий майданчик для дискотеки та лінійок. Неподалік сцена для подальших концертів, по інший бік - будиночок для кіно.

На території табору також є двоповерхова будівля, де засідала Галина Андріївна, там її апартаменти та кабінет. Для деяких гуртків виділено окремі будиночки, але вони не мали такої популярності, як проведення часу на вулиці, або ж на височині, де добре ловить інтернет.

За останні кілька років умови стали значно кращими. В корпуси дітей були вбудовані туалети та душові. Бігати в центр більше немає потреби. Вожатим пощастило менше. Для них нічого не змінилося. Туалет, душ і раковини все також у центрі табору.

Після екскурсії підлітки повернулися в бесідку, для кожного загону ці будівлі слугували місцем зустрічей і зборів. Усі розсілися по лавках і втупилися на вожатих, що не переставали говорити.

- І найголовніше - не залишати територію табору, - нагадав Дмитро Олександрович, помірно жестикулюючи руками. - Якщо вам щось потрібно, завжди кажіть нам. Походи в магазин будуть, але тільки за планом.

- Усе тут за правилами, нудно, - гнівалася дівчина з чорним каре, на ім'я Злата.

- Я знаю, хто розбавить твою нудьгу, - приховуючи обурення, встряла Христина Вікторівна. - У нашої директорки є одна унікальна особливість: вона не заохочує переможців, вона карає тих, хто програв. Тому будьте готові боротися.

- О, зві-і-і-існо, - розтягнув темненький хлопець. У футболці з Моною Лізою, що висунула язика. - До речі, я її син. Раджу до мене придивитися, - він підморгнув дівчаткам. - Мене звати Ярослав.

- Сподіваюся, ти пішов не в матір, - поморщилася Варя. Розмахуючи головою, її світлий хвіст летів на всі боки. І їй це безумовно подобалося.

- На жаль-на жаль, - Ярослав скорчив презирливу гримасу.

- Боже, що я тут роблю, - Альбіна на секунду прикрила обличчя долонями та відкинула фіолетові пасма назад.

Вожаті вже звикли до перепалок між молоддю, зазвичай у таких людей виходила найміцніша дружба. Якщо не повбивають одне одного.

- Пропоную гру, яка допоможе запам'ятати імена одногрупників, - втрутився Дмитро Олександрович. - Або в м'яч, або кожен розповідає про себе.

Одноголосно обрали другий варіант. Пропозиція підписатися один на одного в інстаграмі та вивчити профілі одразу відхилилася. Хоча варіант не поганий. Але тут люди зобов'язані спілкуватися.

По черзі учасники називали свої імена і розповідали про себе. Хтось обходився короткими фразами, а хтось розписував кожен гурток, куди ходив у дитинстві, місцями навіть від себе прикрашав. Від бажання сподобатися іншим і не на таке підеш.

Дівчата, у яких все роти не закривалися, почали розповідати про свої захоплення танцями, малюванням, співом і всілякими хобі, в які насилу вірилося.

Ярослав Рогожин обійшовся короткими поясненнями.

- Ім'я я казав, з моєю родиною ви познайомилися. На гуртки не ходжу, нічим не захоплююся, дота не береться до уваги, так розумію. Але зі мною не нудно, це я гарантую.

- Особливо нам, - випалила Христина Вікторівна.

Підійшла черга до рудої дівчини, що виявилася останньою.

- Мене звуть Інгрід, я вперше в таборі, тож багато чого для мене нове. Батьки поїхали за кордон, а мене на три місяці сплавили сюди. Я взагалі наполовину норвежка, батько з цих країв, а мати...

- Не цікаво, - позіхнула Варя, ігноруючи подальші розповіді. - Засинаю з нудьги.

- Подушку принести? - запитала Інгрід. Хотіла грубо, вийшло дбайливо.

- Дякую, в мене є, - вона не роздумуючи поклала голову на плече Ярослава, який сидів поруч.

- Ось і подружилися, - дійшов він до висновку.

Потім дали слово дорослим, тут підліткам було цікаво все. Здебільшого молодих вожатих дозволялося називати на ім'я, а тим, кому за тридцять, уже були проти, вважаючи це неповагою. Молоді, навпаки, хотілося бути з дітьми на одній хвилі, стати друзями, а не командиром і підлеглими, як бувало з іншими поколіннями.