Пригоди Піннокіо - Карло Коллоді
В ЧУДЕСНІЙ КРАЇНІ ПІНОККІО, НА СВІЙ ПОДИВ,
ПОМІЧАЄ, ЩО...
Нарешті фургон прибув, причому під’їхав він тихо-тихо, бо його колеса були
обмотані клоччям і ганчірками.
Тягли фургон дванадцять пар осликів, однакових на зріст, але різної масті.
Були тут і сірі, й білі, одні рябі в коричневу і білу цятку, інші в синю і жовту
смужки.
Але найдивніше було те, що всі дванадцять пар, тобто всі двадцять чотири
ослики не були підкуті, а мали на ногах білі шкіряні чобітки, зовсім як люди.
А візник? Уявіть собі чоловічка, ширшого, ніж вищого, гладенького і
м’якенького, як кулька з масла. Щічки, як рожеве яблучко, рот завжди
усміхнений, а голосок тоненький і ласкавий, мов у кота, що просить ласий
шматочок у хазяйки.
Всі діти, побачивши цього Чоловічка, одразу закохувалися в нього і юрбою
поспішали у фургон, щоб він відвіз їх у країну достатку, яка на географічній карті
мала спокусливу назву — Країна розваг.
І справді, фургон був уже повний-повнісінький хлопчиків віком від восьми до
дванадцяти років. їх набилося туди, як оселедців у бочку. Там навіть дихнути не
можна було, але ніхто не ойкав, ніхто не скаржився! Сама вже думка про те, що за
кілька годин вони приїдуть у країну, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, робила їх такими щасливими й покірними, що вони не відчували ні труднощів, ні
втоми, ні голоду, ні спраги, навіть спати не хотіли.
Тільки-но фургон зупинився, Чоловічок, посміхаючись, ласкаво спитав у
Гнотика:
— Скажи мені, любий хлопчику, чи й ти хочеш поїхати в цю щасливу країну?
— Звичайно, хочу.
— Але ж, любий мій, у фургоні немає жодного місця. Як бачиш, там повно-
повнісінько.
— Дарма! — відповів Гнотик. — Якщо немає місця всердині, я згоден сісти на
дишло.
91
І, підстрибнувши, він умостився верхи на дишлі.
— А ти, любий мій,— сказав Чоловічок ввічливо звертаючись до Піноккіо,—
що думаєш робити? Поїдеш з нами чи лишишся тут?
— Я залишаюсь,— відповів Піноккіо.— Я хочу повернутися додому, хочу
вчитися так, щоб стати прикладом для всіх, як усі пристойні хлопчики.
— Щасти тобі!
— Піноккіо! — сказав тоді Гнотик.— Послухай мене. Їдьмо з нами, і будемо
веселитися довіку.
— Ні, ні і ще раз ні!
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,— гукнули ще якісь чотири голоси
зсередини фургона.
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,— загорлала сотня голосів з фургона.
— А що скаже моя добра Фея, коли я поїду з вами? — спитав дерев’яний
хлопчик; він уже завагався.
— Не забивай собі голову такими дурницями. Подумай тільки, що ми їдемо в
країну, де станемо господарями своєї долі і веселитимемося з ранку до вечора.
Піноккіо не відповів, а лише зітхнув, потім зітхнув удруге, втретє і нарешті
мовив:
— Дайте мені місце, я теж поїду з вами.
— Всі місця зайняті,— відповів Чоловічок,— але щоб довести, як ми тебе
поважаємо, я поступаюсь тобі своїм місцем
на передку.
— А ви як?
— Піду пішки.
— Ні, я цього ніколи не дозволю. Краще сяду верхи на котрогось із цих
осликів.
З цими словами дерев’яний хлопчик підійшов до ослика, що стояв з правого
боку в першій парі, і спробував сісти, на нього верхи.
Але тварина, різко повернувшись, хвицнула задніми ногами і підкинула
бідолаху в повітря.
Можете собі уявити нахабний і гучний сміх хлопчаків, які бачили цю сцену!
Але Чоловічок не засміявся. Він спокійно наблизився до непокірливого ослика і, вдавши, ніби хоче його поцілувати, в одну мить відкусив йому половину
правого вуха.
А тим часом Піноккіо підвівся з землі і, страшенно розлючений, одним
стрибком скочив на спину бідної тварини. Він зробив це так спритно, що хлопці
перестали сміятися, закричали: «Хай живе Піноккіо!» — і щосили заплескали в
долоні.
Але ослик раптом став на передні ноги і скинув нещасного дерев’яного
хлопчика на середину дороги, просто на купу каміння.
Знову розлігся регіт. Але Чоловічок і цього разу не засміявся, а з лагідним
виглядом наблизився до неспокійного ослика і, вдавши, що хоче поцілувати його, відкусив йому половину другого вуха. Потім сказав дерев’яному хлопчикові:
— Сідай верхи і не бійся. Цей ослик трохи чудний. Та я сказав йому по
одному слівцю у праве й ліве вухо і сподіваюсь, що тепер він буде слухняний і
93
смирний.
Піноккіо сів, і фургон рушив. І коли ослики вже бігли чвалом, а фургон
підстрибував на бруківці, дерев’яному хлопчикові раптом почувся тихенький
голосок:
— Нещасний дурнику, ти зробив по-своєму, тепер начувайся.
Піноккіо перелякався, почав озиратися довкола, шукаючи, хто це говорить, але
нікого не побачив. Ослики бігли собі далі, фургон котився, хлопці спали, Гнотик
хропів, як байбак, а чоловічок, сидячи на передку, наспівував крізь зуби: Всі сплять уночі, Я ж не сплю ніколи.
Проїхали якихось півкілометра, коли Піноккіо почув той самий тоненький
голосок:
— Опам’ятайся, дурню! Хлопці, які покинули навчання і повернулися спиною
до книжок, учителів і школи, щоб віддатися розвагам і забавкам, прирікають себе
на горе... Я на собі це відчув, я не можу про це говорити. Настане день, коли й ти
заплачеш, як тепер плачу я, але тоді буде запізно.
Почувши такі речі, вкрай переляканий Піноккіо скочив з ослика й підбіг до
його морди.
Він був страшенно вражений, побачивши, що ослик плаче, плаче, як хлопчик!
— Гей, синьйоре Чоловічку,— гукнув Піноккіо до візника,— сталася дивна
річ! Цей ослик плаче!
— Хай собі плаче. Наплачеться, буде сміятися.
— Невже ви навчили його й говорити?
— Ні, він сам навчився белькотати деякі слова. Він три роки пробув у компанії
дресированих собак.
— Бідолаха!
— Рушаймо далі,— сказав Чоловічок,— ми не можемо марнувати час на те,
щоб дивитись, як плаче осел. Сідай верхи, і їдьмо далі. Ніч холодна, а шлях
далекий.
Піноккіо, звісно, послухався. Фургон знову рушив, і на світанку всі щасливо
дісталися до Країни розваг.
Ця країна не схожа була на жодну країну в світі. Жили тут тільки самі діти.
Найстаршим було чотирнадцять, наймолодшим— вісім років. На вулицях
веселощі, розваги, гамір, аж у голові паморочилося! Усюди вешталися ватаги
нероб.
Хто грав у горіхи, хто в крем’яхи, хто в м’яча, одні каталися на велосипедах, інші на дерев’яних конях. Тут грали в піжмурки, там у квача. Одні, одягнуті
клоунами, ковтали палаюче клоччя, другі декламували, треті співали.
Той ходив на руках по землі, дригаючи ногами в повітрі, той ганяв обручі, а
той походжав, як генерал, у паперовій касці і з картонним мечем у руці. Сміялися, кричали, плескали в долоні, свистіли, кукурікали. Словом, тут стояв такий
пекельний галас, такий гармидер, що треба було затикати вуха, щоб не оглухнути.
На всіх площах стояли балагани, і там з ранку до вечора юрмилися діти, а на всіх
стінах були написані чудові слова, як наприклад: «Хай жевуть росвахи» (замість
«Хай живуть розваги»), «Ни хочимо хотити до школи» (замість «Не хочемо
ходити до школи»), «Геть орихметику!» (замість «Геть арифметику!») та інші
подібні.
Піноккіо, Гнотик та інші хлопці, які приїхали разом з Чоловічком, тільки-но
вступили в місто, одразу ринули в цей гармидер і за кілька хвилин подружилися
з усіма.
Хто був у ту мить щасливіший і задоволеніший від них!
У таких безперервних розвагах, як сон, минали години, дні, тижні...
— Ах, яке чудове життя! — казав Піноккіо щоразу, як зустрічався з Гнотиком.
— Бачиш тепер, що моя правда? — відповідав Гнотик. — А ти не хотів їхати!
Та те й забрав собі в голову повернутися додому до своєї Феї і гаяти час на
навчання!
Якщо ти сьогодні позбувся нудних книжок і школи, то ЦИМ завдячуєш мені,
моїм порадам, моєму старанню. Ти розумієш? Тільки справжні друзі можуть
робити такі великі послуги!
— Звичайно, Гнотику. Якщо сьогодні я справді задоволений життям, то це твоя
заслуга. А знаєш, що казав завжди про тебе вчитель? «Не водися з тим шибеником
Гнотиком, тому шо Гнотик — поганий товариш і може навчити тебе тільки
поганому».
— Нещасний учитель!—сказав Гнотик, хитаючи головою.— Я добре знаю, що
він не любив мене і лаяв як хотів, але я великодушна людина і прощаю йому!
— Ти благородний хлопець!—сказав Піноккіо, обнявши друга і вдячно
цілуючи його в чоло.
Так минуло п’ять місяців безтурботного життя в прекрасній Країні розваг.
Хлопці гралися, розважались і за весь цей час жодного разу не побачили ні
книжки, ні школи.
І ось, прокинувшись одного ранку, Піноккіо був страшенно вражений
надзвичайно прикрою несподіванкою, яка дуже засмутила його.
95
XXXII. У ПІНОККІО ВИРОСТАЮТЬ ОСЛЯЧІ ВУХА,
А ЗГОДОМ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ НА СПРАВЖНЬОГО
ВІСЛЮКА І НАВІТЬ ПОЧИНАЄ РЕВТИ ПО-ОСЛЯЧОМУ
Що ж то була за прикра несподіванка? — звичайно, спитаєте ви.
Так-от, мої любі маленькі читачі, прокинувшись, Піноккіо, як завжди, почухав
голову. І раптом він помітив, що його вуха виросли більш як на долоню.
А слід нагадати, що в дерев’яного хлопчика вуха зроду були манюсінькі-
манюсінькі, такі манюсінькі, що простим оком і не побачиш. Уявіть собі, як він
здивувався, помітивши, що його вуха за одну ніч виросли і стали довгі, як дві
очеретяні волоті.
Піноккіо відразу кинувся шукати дзеркало, але не знайшов. Тоді він налив у
корито води, заглянув гуди і побачив щось таке, чого не бачив ніколи: своє
відображення, прикрашене чудовими ослячими вухами.
Мабуть, не треба описувати всього болю, сорому і розпачу, які охопили
нещасного Піноккіо..
Він почав плакати, голосити, битися головою об стіну. Але що більше він
бідкався, то швидше росли його вуха, а кінчики їх вкрилися волоссям.
Почувши розпачливі зойки, до кімнати ввійшов гарненький Ховрашок, що жив
поверхом вище. Побачивши дерев’яного чоловічка в такому відчаї, він стурбовано
спитав:
— Що сталося, мій любий сусідо?
— Я захворів, любий мій Ховрашку, дуже захворів. Це небезпечна хвороба. Ти
вмієш вимірювати пульс?
— Трошки.
— Перевір, будь ласка, чи в мене часом не лихоманка?
Ховрашок простяг праву лапку, помацав у Піноккіо пульс і сказав зітхаючи:
— Мій друже, мені дуже прикро, але я мушу сказати тобі неприємну річ.
— Яку саме?
— В тебе страшенна гарячка.
— Що це за гарячка?
— Та, яку називають ослячою.
— Не знаю такої,— відповів дерев’яний хлопчик, хоча одразу зрозумів, про що
йдеться.
— Тоді я тобі поясню,— сказав Ховрашок.— Знай, що за дві-три години ти вже
не будеш ні дерев’яним, ні справжнім хлопчиком...
— А ким же я буду?
— За дві-три години ти станеш справжнісіньким ослом, як і всі ті, що тягнуть
візки і носять на собі капусту і салату на базар.
— О горе мені, горе мені!—залементував Піноккіо, схопившись руками за
вуха. Він смикав їх, тер, крутив, ніби вони були чиїсь, а не його.
— Любий мій,— заспокоїв його Ховрашок.— Нічого не вдієш. Така твоя доля.
У книзі мудрості записано, шо всі ледачі діти, які відмовилися від книжок, школи, навчання і марнують свої дні в забавках та розвагах, неминуче рано чи пізно
обертаються на отаких маленьких ослів.
— Невже це правда?— схлипуючи, запитав Піноккіо.
— Більше ніж правда. Тепер уже пізно плакати. Треба було думати раніше.
— Я не винен. Це все Гнотик.
— А хто цей Гнотик?
— Мій товариш по школі. Я хотів повернутися додому, хотів бути слухняним, хотів учитися далі, бути прикладом для інших, а Гнотик мені сказав: «Навіщо тобі
це нудне навчання? Навіщо тобі ходити до школи? Поїдемо краще зі мною, до
Країни розваг. Там не треба буде вчитися, ми гратимемося з ранку до вечора, і
нам завжди буде весело».
— Чому ж ти послухався порад цього поганого друга, несправжнього
товариша?
— Чому? Тому, мій Ховрашку, що я дерев’яний хлопчик без глузду і без серця.
Ох, коли б я мав хоч крихітку серця, я ніколи не покинув би своєї доброї Феї, яка
любила мене, мов мати, і яка так багато зробила для мене! І тепер би я вже не був
дерев’яним хлопчиком, а був би розумним, як усі Інші діти. Та я зустрівся з
Гнотиком, хай йому всячина! Зараз я йому скажу кілька слів!
І він попрямував до дверей. Але, згадавши, що в нього ослячі вуха, схаменувся: йому було соромно показуватися привселюдно. То що ж він надумав? Узяв
великий ковпак і натягнув його па голову аж до носа.
Потім Вийшов шукати Гнотика, щоб поквитатися з ним. Шукав його на
вулицях, на площах, у театрах, усюди — і не знайшов. Питався про нього у
перехожих, але Гнотика ніхто не бачив.
Тоді Піноккіо пішов до його дому. Постукав у двері.
— Хто там?—спитав Гнотик.
— Це я,— відповів Піноккіо.
— Почекай трохи, я відчиню.
За півгодини двері відчинилися. Уявіть собі здивування Піноккіо, коли він
побачив свого друга Гнотика в ковпаку, натягнутому аж до самого носа.
Побачивши таке, Піноккіо відчув жаль до друга і подумав одразу: «А що, коли
він захворів на таку ж хворобу? Може, і в нього осляча гарячка?»
Вдавши, що нічого не помітив, він спитав веселенько:
— Як живеш, мій любий Гнотику?
97
— Чудово. Як миша у головці сиру.
— І це ти кажеш правду?
— А чому б я мав тобі брехати?
— Вибач, друже, але чому ж ти тоді натягнув на голову ковпак, що закриває
твої вуха?
— Так наказав мені лікар, бо в мене болить коліно. А ти, любий дерев’яний
хлопчику, чому носиш такий самий ковпак, та ще й натягнув його до носа?
— Так мені наказав лікар, бо я подряпав собі ногу.
— Ох, бідний Піноккіо!
— Ох, бідний Гнотику!
Після цих слів запала тривала мовчанка, друзі насмішкувато зиркали один на
одного. Нарешті дерев’яний хлопчик промовив до свого товариша улесливим і
хитрим голоском:
— Скажи-но мені, любий Гнотику: чи боліли в тебе коли-небудь вуха?
— Ніколи! А в тебе?
— Ніколи! Але цього ранку я відчув гострий біль у вусі.
— Я теж.
— І ти теж? А яке вухо в тебе заболіло?
— Обоє! А в тебе?
— Обоє. Може, це така сама хвороба?
— Боюся, що так.
— Зроби мені ласку, Гнотику.
— Охоче. Від щирого серця.
— Покажи мені свої вуха!
— Чому б ні? Але спочатку покажи свої.
— Ні. Ти перший покажи.
— Ні, любий! Спочатку ти, а потім я.
— Тоді домовимось, як добрі друзі,— запропонував дерев’яний хлопчик.
— Гаразд, домовимось.
— Знімімо шапки разом: згода?
— Згода!
— Увага! — Піноккіо почав голосно лічити.— Один! Два! Три!
На «три» хлопці скинули ковпаки і підкинули угору.
І тут сталося неймовірне. Піпоккіо і Гнотик, побачивши, що обидва вони
вражені тією самою хворобою, замість журитися та сумувати, почали кепкувати з
своїх довжелезних вух, а потім ще й реготатись.
Вони реготалися довго, аж за животи брались. Та раптом Гнотик замовк,
захитався і міняючись на виду, сказав:
— Допоможи, допоможи, Піноккіо!
— Що з тобою?
— Ой. біда! Я не можу встояти на ногах.
— Я теж не можу,—заридав Піноккіо і похитнувся.
З цими словами обидва стали рачки на землю і почали бігати руками й ногами
по кімнаті. Поки вони отак бігали, їхні руки перетворились на ноги, обличчя
видовжились і стали мордами, а спини покрилися світло-сірою шерстю з чорними
цятками.
Але знаєте, яка мить була найтяжчою для обох друзів? Та, коли вони відчули, що ззаду в них виросли хвости. Знесилені від болю й сорому, вони спробували
заплакати, нарікаючи на свою долю.
Але заплакати не змогли! Замість стогонів і нарікань з їхніх горлянок вилетіло
осляче ревіння. Вони голосно заревли дуетом:
— І-га, і-га, і-га!
Цієї миті постукали в двері і чийсь голос промовив:
— Відчиніть! Я Чоловічок, візник фургона, який привіз вас у цю країну.
Відчиніть мерщій, а то біда вам буде!
99
XXXIII. ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ПІНОККІО СТАВ СПРАВЖНІМ
ВІСЛЮКОМ, ЙОГО КУПУЄ ДИРЕКТОР ЦИРКУ, ЩОБ
НАВЧИТИ ТАНЦЮВАТИ І СТРИБАТИ КРІЗЬ ОБРУЧІ. ТА
ОДНОГО ВЕЧОРА, ПОШКОДИВШИ НОГУ, ПІНОККІО
ПОТРАПЛЯЄ ДО ІНШОГО ПОКУПЦЯ, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗДЕРТИ З
НЬОГО ШКУРУ НА БУБОН
Побачивши, що двері не відчиняються, Чоловічок добре штовхнув їх ногою і
ввійшов до кімнати. Як завжди посміхаючись, він промовив до Гнотика
й Піноккіо:
— Молодці, хлопці! Ви так гарно ревли, що я одразу впізнав ваші голоси. І
тому прийшов сюди.
Почувши ці слова, ослики присмирніли, притихли. Вони стояли, похиливши
голови, повісивши вуха і підібгавши хвости.
Чоловічок спочатку погладив їх, обмацав, поплескав по хребту. Потім він узяв
шкребло і гарненько обох вичистив.
Коли шкури в осликів залисніли, як дзеркало, він понадягав на них вуздечки і
повів продавати на базарну площу.
Покупців довго не довелося чекати.
Гнотика купив селянин, у якого напередодні помер осел, а Піноккіо продали
директорові цирку, який хотів навчити його стрибати і танцювати разом з іншими
звірятами, що були у нього в трупі.
Тепер ви зрозуміли, мої маленькі читачі, яким ремеслом займався Чоловічок?
Цей огидний карлик з солоденьким привітним обличчям час від часу мандрував зі
своїм фургоном по світу, по дорозі обіцянками та улесливими словами заманював
усіх ледачих дітей, яким набридли книжки і школа.
У своєму фургоні він привозив їх у Країну розваг, щоб вони там гралися й
тішились. Коли ж бідолашні одурені діти внаслідок неуцтва, безперервних розваг
та неробства ставали справжніми ослами, він вигідно продавав їх на ярмарках і
базарах. За кілька років він заробив багато грошей і став мільйонером.
Що було далі з Гнотиком, я не знаю. А для Піноккіо з перших днів почалося
тяжке, сповнене злигоднів життя.
Коли його привели до стайні, новий хазяїн кинув йому в ясла соломи, але
Піноккіо, покуштувавши, виплюнув її.
Хазяїн, невдоволено буркочучи, кинув йому сіна. Сіно теж не сподобалося
Піноккіо.
— А, то ти й сіна не хочеш? — гнівно вигукнув хазаїн.—
Гаразд, любий ослику, я тобі виб’ю дурість із голови.
І він оперезав Піноккіо по ногах батогом.
Той від болю заплакав, заревів. І сказав:
— І-а, і-a, і-a, я не можу їсти соломи.
— То трощи сіно,— відрубав хазяїн, який прекрасно розумів ослячу мову.
— І-а, і-a, і-a, від сіна в мене болітиме живіт.
— Ти, мабуть, думаєш, що я годуватиму такого осла, як ти, курячими
стегенцями і каплунами в соусі? — промовив хазяїн, розсердившись ще більше, і
вдруге вперіщив ослика батогом.
Після другого удару Піноккіо замовк, подумавши, що розумніше буде мовчати.
Тим часом стайню замкнули, і Піноккіо зостався сам.
Він уже давно не їв і почав позіхати від голоду. Позіхаючи, широко розтуляв
пащу, широку як піч.
Нарешті, не знайшовши в яслах нічого іншого, він зважився пожувати трохи
сіна. Добряче пожував його, заплющив очі і проковтнув.
«А сіно не таке вже й погане,— подумав він.— Та було б куди краще, якби я
