Пригоди Піннокіо - Карло Коллоді
— Потім вибереш якесь ремесло або фах на
свій смак. Піноккіо зовсім споважнів.
— Що ти там бурчиш крізь зуби? —
незадоволено спитала Фея.
— Я думаю...— тихо промимрив дерев’яний
хлопчик,— що зараз уже, мабуть, пізно йти до
школи.
— Ні, паночку. Запам’ятай раз і назавжди, що вчитися ніколи не пізно.
— Але я не хочу вчитися ніякого ремесла. Тому що працювати дуже стомлива
справа.
— Мій синку,— сказала Фея.— Всі, хто так каже, зрештою опиняються у
в’язниці або в лікарні. Май на увазі, що кожна людина, яка з’являється на світ, мусить щось робити, працювати. Біда тому, хто стає неробою! Неробство —
це найтяжча хвороба, її треба вилікувати негайно, змалку. Коли хто виросте
неробою, вилікувати того вже неможливо.
Ці слова дійшли до серця Піноккіо. Він рішуче підвів голову й сказав:
— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ви мені накажете. Одне
слово, жити лялькою мені набридло, я хочу стати таким, як усі діти. Ви ж обіцяли
мені це, правда?
— Так, я пообіцяла. Тепер усе залежить від тебе.
71
XXVI. ПІНОККІО З ТОВАРИШАМИ ПО ШКОЛІ ЙДЕ
НА БЕРЕГ МОРЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ АКУЛУ
Наступного дня, набравшись духу, Піноккіо пішов до школи.
Уявіть собі радість шибеників, коли до їхнього класу зайшов дерев’яний
хлопчик! Знявся шалений регіт, який не вщухав ані на мить. Усі збиткувалися над
ним: один виривав йому з рук ковпачок, другий смикав ззаду за куртку, третій
тягся намалювати величезні вуса чорнилом йому підносом, а дехто навіть
пробував прив’язати до його рук і ніг мотузочки, щоб змусити танцювати, як
ляльку з театру.
Спершу Піноккіо майже не звертав уваги на ці витівки, але згодом терпець
йому урвався, він повернувся до тих, хто найбільше допікав йому, і рішуче сказав:
— Слухайте, хлопці, я прийшов сюди не для того, щоб розважати вас, як клоун.
Я поважаю інших і хочу, щоб і мене поважали.
— Молодець, чортеня! Сказано як по-писаному! — загорлали шибеники,
зайшовшись нестримним реготом. Один з них, найнахабніший, простягнув руку, наміряючись схопити новачка за носа.
Але він не встиг цього зробити, бо Піноккіо з-під столу копнув нахабу
черевиком по нозі.
— Ой, які тверді ноги!—скрикнув хлопець, розтираючи долонею синець.
— А лікті які — ще твердіші за ноги! — гукнув інший, котрого Піноккіо
штурхонув ліктем у живіт.
Так чи не так, але після цього самозахисту новачок здобув повагу і симпатії
всіх хлопців у школі. Вони зразу полюбили Піноккіо, намагалися навперебій
зробити йому щось приємне.
Вчитель теж не міг нахвалитись Піноккіо, такий він був уважний, старанний та
розумний учень. Раніше за всіх він приходив до школи і йшов додому останній.
Єдиною вадою його було те, що він дуже заприятелював з найгіршими
шибениками в школі, які уславилися тим, що не хотіли ані вчитися, ані взагалі
робити щось корисне.
Учитель попереджував його щодня, добра Фея теж не раз нагадувала:
— Гляди, Піноккіо! Оці приятелі відіб’ють у тебе охоту до навчання та ще й, напевне, втягнуть у якусь халепу.
— Не бійтеся! — відповідав дерев’яний школяр, знизуючи плечима і
постукуючи себе вказівним пальцем по лобі, що мало означати: «Я ще маю
розум!»
І ось одного чудового дня по дорозі до школи він зустрівся з ватагою своїх
приятелів. Побачивши його, вони загукали:
— Знаєш новину?
— Ні.
— До наших берегів припливла Акула, здоровенна, як гора.
— Справді? А може, це та сама Акула, що проковтнула мого бідолашного тата?
— А ми йдемо на берег подивитися па неї. Може, й ти підеш з нами?
— Ні, я піду до школи.
— Та навіщо тобі ця школа? Підемо до школи завтра.
На один урок більше чи на один менше — однаково залишимося ослами.
— А що скаже вчитель?
—Хай каже, що хоче. За те йому й платять, щоб він базікав цілий день.
— А моя мама?
— Матері ніколи нічого-нічого не знають,— відповіли ці капосники.
— Знаєте, що я зроблю? — сказав Піноккіо.— Мені конче треба побачити
Акулу з деяких особистих причин... але хай уже після ІНКОЛИ.
— Йолопе нещасний! — накинулися на нього приятелі.— Невже ти думаєш,
що така здоровенна рибина чекатиме, доки ти прийдеш подивитися на неї? Як
тільки їй тут набридне, вона подасться геть звідси, і ти її більше ніколи не
побачиш.
— Чи далеко звідси до моря? — спитав дерев’яний хлопчик.
— За годину ми обернемося туди й назад.
— Тоді гайда в дорогу! Ану, хто швидше.
І вся ватага з книжками й зошитами під пахвами гайнула навпрошки через
поле. Піноккіо біг попереду, здавалося, на ногах у нього виросли крила.
Час від часу, озираючись назад, він глузував з товаришів, що набагато
відстали. Він веселився від щирого серця, бачачи, як вони, закурені, засапані, висолопивши язики, намагаються встигнути за ним. Нещасний Піноккіо в цю
мить ще не знав, яким жахливим і страшним подіям він мчить назустріч.
73
XXVII. ВЕЛИКА БІЙКА МІЖ ПІНОККІО І ЙОГО
ПРИЯТЕЛЯМИ. ОДНОГО З НИХ ПОРАНЕНО, І КАРАБІНЕРИ
ЗААРЕШТОВУЮТЬ ПІНОККІО...
Вибігши на берег, Піноккіо зразу окинув поглядом море, але Акули ніде не
побачив.
Море було гладеньке і вилискувало, як велетенське дзеркало.
— А де ж Акула? — спитав він у товаришів.
— Вона, мабуть, саме снідає,— насмішкувато відповів один з них.— Або лягла
заснути на якусь часинку,— глумився інший.
З цих глузувань Піноккіо зрозумів, що став жертвою лихого жарту: приятелі
його обдурили. Він страшенно розсердився і закричав:
— Гей, ви! То ви навмисне мене дурили казочкою про Акулу?
— А певно, навмисне,— відповіли шибеники.
— Для чого?
— Щоб ти пропустив уроки й пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня бути
таким старанним і порядним учнем? Не соромно вчитися так добре?
— А що вам до того, як я вчуся?
— Овва! Через тебе вчитель погано ставиться до нас.
— Чому?
— Тому що через учнів, які добре вчаться, не мають ніякої ваги ті, хто не хоче
вчитися, як от ми. А ми не хочемо, щоб нас зневажали: в нас теж є своя гордість.
— Що ж я повинен тепер зробити, щоб догодити вам?
— Ти маєш зненавидіти школу, уроки і вчителя — наших трьох найбільших
ворогів.
— А якщо я і надалі хочу добре вчитися?
— Тоді ти нам не товариш, і при першій-ліпшій нагоді ми тобі віддячимо.
— Які дурниці ви верзете,— труснув Піноккіо головою.
— Гей, Піноккіо! — гукнув загрозливо найдужчий з усієї ватаги хлопець.— Не
дратуй нас, не вихваляйся. Якщо ти не боїшся нас, то ми й поготів не боїмося
тебе. Не забувай, що ти один, а нас семеро.
— Семеро? Всі сім смертних гріхів,— зареготав Піноккіо.
— Ви чули? Він образив нас усіх! Він назвав нас смертними гріхами!
— Піноккіо, проси вибачення, а як ні, то горе тобі!
— Ку-ку,— сказав дерев’яний хлопчик, насмішкувато приставивши вказівного
пальця до кінчика носа.
— Піноккіо, начувайся!
— Ку-ку!
— Ми тебе відлупцюємо, як осла!
— Ку-ку!
— Прийдеш додому з розквашеним носом!
— Ку-ку!
— Ось я тобі покажу «Ку-ку!» — вигукнув найхоробріший з шибеників.—
Маєш завдаток, прибережи його на вечерю.
І з цими словами він стукнув дерев’яного хлопчика кулаком по голові.
Та, як кажуть, на подачу є віддача. Піноккіо теж пустив у роботу кулаки, і
почалася битва.
Хоч Піноккіо був сам, він боронився, як герой,, і так добре брикав своїми
твердими дерев’яними ногами, що вороги трималися на пристойній відстані. А де
вже він влучав ногою; там лишався добрячий синець.
Тоді хлопці, розсердившись, що не можуть дістати дерев’яного хлопчика,
почали кидати в нього всім, що було напохваті. Полетіли букварі, граматики, арифметики та інші шкільні речі. Але Піноккіо спритно ухилявся; і книжки,, пролітаючи над його головою, падали в море.
Уявіть собі, як захвилювалася риба! Вважаючи, що їй кидають їсти, вона
великими зграями повипливала на поверхню.
Та, покуштувавши сторінку чи обкладинку, рибини плювались і кривилися, ніби
хотіли сказати: «Хіба це їжа, ми звикли до кращої».
А хлопці насідали все дужче. І тут з води виліз великий Краб і, повагом
рачкуіочи по піску, загукав хрипким, застудженим голосом:
— Ану припиніть бійку, розбишаки! Такі бійки між хлопчаками рідко
кінчаються добром. Завжди може статися якесь нещастя.
Бідний Краб! З таким же успіхом він міг би звернутися до вітру і хвиль.
Капосник Піноккіо, озирнувшись, нечемно відповів:
— Заткни пельку, Крабе! Ти краще ковтни таблетку від кашлю, полікуй свою
застуджену горлянку. Іди у постіль і спітній як слід.
У цей час хлопчаки, викидавши всі свої книжки, накинулися
на книжки дерев’яного хлопчика і вмить заволоділи ними.
Серед цих книжок одна була грубезна, в твердій картонній оправі з шкіряним
корінцем. Підручник арифметики. Можете собі уявити, яка важенна була то
книжка!
Один з шибеників схопив її, пожбурив щосили, цілячись Піноккіо в голову, але
влучив одного з своїх товаришів, котрий побілів як полотно і, пробелькотавши:
— Ой нене... рятуйте... помираю! — бухнувся на пісок.
Побачивши таке, хлопчаки перелякались і сипнули врозтіч. За мить їх уже й
сліду не було.
А Піноккіо залишився. Він, дарма то був переляканий у смерть, побіг до води,
75
намочив носовичок і приклав до скроні свого нещасного товариша. Плачучи від
розпачу, він промовляв:
— Евдженіо, мій бідний Евдженіо! Розплющ очі і подивись на мене! Чому ти
мені не відповідаєш? Це не я зробив тобі боляче! Повір мені, це не я! Розплющ
очі, Евдженіо! Якщо ти цього не зробиш, то я теж помру... О господи, як мені
тепер вертатися додому? Як я гляну в очі моїй добрій матусі? Що зі мною буде?
Куди мені податися? Де сховатися? Ох, наскільки краще, в тисячу разів краще
було б, якби
я пішов до школи! Навіщо я послухався приятелів, які призвели мене до таких
мук? А вчитель же казав мені про це! І мама завжди застерігала: «Стережись
поганих друзів!..» Але ж я упертюх, йолоп: усе роблю по-своєму, нікого
не слухаюсь. І за це завжди розплачуюсь так гірко... Відколи живу на світі, я й
чверті години не мав спокою. Господи, що буде зі мною, що буде зі мною?
І Піноккіо плакав, аж заходився з розпачу, бив себе по голові і все кликав
бідного Евдженіо. Та ось почулися чиїсь кроки. Озирнувшись, Піноккіо побачив
двох карабінерів.
— Чого ти валяєшся на землі? Що тут робиш?—спитали вони.
— Я допомагаю своєму шкільному товаришеві.
— Йому погано?
— Здається, так.
— Тут далеко гірше! — сказав один з карабінерів, нахилившись і придивив-
шись до Евдженіо зблизька.— Цього хлопця поранено в скроню. Хто це зробив?
— Не я!—пробелькотів дерев’яний хлопчик і завмер від страху.
— Якщо не ти, то хто поранив його?
— Не я! — повторив Піноккіо.
— А чим його поранили?
— Оцією книжкою.— І дерев’яний хлопчик підняв із землі підручник
арифметики, оправлений у грубий картон і шкіру, й показав його карабінерам.
— А чия це книжка?
— Моя!
— Цього досить. Усе зрозуміло. Вставай і ходімо з нами.
— Але ж я...
— Ходімо з нами!
— Але ж я не винний...
— Ходімо з нами!
Перш ніж піти, карабінери покликали кількох рибалок, що поралися біля своїх
човнів при березі, і сказали їм:
— Ми доручаємо вам цього хлопчика, пораненого в голову. Віднесіть його до
себе додому і наглядайте за ним.
Завтра ми до нього навідаємося.
Потім вони повернулися до Піноккіо, взяли його попід руки і наказали по-
військовому:
— Кроком руш! Та швидше! А то буде погано!
Дерев’яний хлопчик покірно тюпав стежкою, що вела в село. Бідолаха нічого
не чув і не бачив перед собою. Йому здавалося, що все це сон, лихий сон.
77
Він зовсім розгубився. Перед очима все двоїлося, ноги підламувалися, язик
присох до піднебіння, і Піноккіо не міг вимовити жодного слова. Але й у такому
майже непритомному стані одна думка краяла йому серце: це ж він, він пройде
повз вікна своєї доброї Феї в супроводі двох карабінерів. Краще одразу
померти!
Вони підійшли вже до села, коли рвучкий вітер зірвав з голови Піноккіо
ковпачок і відніс його кроків на десять від стежки.
— Ви дозволите,— промовив дерев’яний хлопчик до карабінерів,— щоб я
пішов і забрав свій ковпачок?
— Іди, тільки не барися.
Піноккіо підняв ковпачок, але, замість надягти на голову, взяв його в зуби і
дременув щодуху до моря. Він летів, як куля з рушниці.
Карабінери, зрозумівши, що наздогнати хлопчика дуже важко, нацькували на
нього величезного бульдога, який на собачих перегонах завоював першу премію.
Піноккіо мчав з усієї сили, але собака летів ще швидше. Всі люди кинулися до
вікон, висипали на вулицю подивитися, чим закінчиться ця шалена гонитва. Але
побачили вони небагато, бо собака й Піноккіо зняли таку на дорозі куряву, що
вже за кілька хвилин нічого не стало видно.
XXVІІІ. ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ НЕБЕЗПЕКА БУТИ
ПІДСМАЖЕНИМ НА ПАТЕЛЬНІ ЗАМІСТЬ РИБИ
Під час цієї відчайдушної гонитви була одна жахлива мить, коли Піноккіо вже
думав, що пропав, бо Алідоро (так звали поліцейського пса) майже наздоганяв
його.
Досить сказати, що дерев’яний хлопчик зовсім близько чув за своєю спиною
тяжке хекання пса і навіть відчував його гарячий подих.
На щастя, море було вже недалеко, за кілька кроків.
Вибігши на берег, Піноккіо зробив чудовий стрибок, якому могла б позаздрити
й жаба, і шубовснув у море. Алідоро хотів зупинитись, але не зміг і з розгону теж
булькнув у воду. Нещасний пес не вмів плавати й одразу відчайдушно забив
лапами, щоб утриматися на поверхні. Та що більше він брьохався, то частіше
голова пірнала під воду.
Пес на мить виткнув голову з води і прогавкав, вирячивши від страху очі:
— Я тону, тону!
—Туди тобі й дорога,— відповів здаля Піноккіо, який відчув себе в безпеці.
—Допоможи мені, любий Піноккіо! Врятуй мене від смерті!
Почувши розпачливі зойки, Піноккіо, який усе-таки мав добре серце, пожалів
собаку і гукнув:
—А якщо я тебе врятую, ти обіцяєш, що не гнатимешся за мною?
— Обіцяю! Обіцяю! Швидше, ради бога, ще півхвилини — і мені кінець!
Піноккіо якусь мить вагався, та, згадавши батьківську примовку, що той, хто
робить добре діло, нічого не втрачає, поплив до Алідоро. Схопив його обома
руками за хвоста і витяг на прибережний пісок.
Бідний пес не міг навіть звестися на ноги. Він так наковтався води, що
роздувся, як м’яч. Але дерев’яний хлопчик не хотів занадто ризикувати і мерщій
плигнув назад у море. Відпливши від берега, гукнув урятованому:
— Прощай, Алідоро! Щасливої дороги і на все добре!
— Прощай, Піноккіо,— відповів пес,— щиро дякую тобі за порятунок од
видимої смерті. Ти зробив мені величезну послугу, я твій боржник. Може, ми ще
й зустрінемось.
Піноккіо плив понад берегом. Нарешті йому здалося, що він дістався до
безпечного місця. На березі між скель темнів отвір печери, з якого йшов дим.
79
— В цій печері,— промовив хлопчик сам до себе,— є вогонь. Тим краще! Я
обсушусь і обігріюсь, а потім... А потім — хай буде, що буде.
Піноккіо повернув до скель. Він уже збирався видертися по кам’яній стіні, коли намацав ногами щось таке, що піднімалося, піднімалося і врешті витягло
його з води. Він хотів тікати, та було пізно, тому що, на свій превеликий подив, опинився у величезній сітці серед купи риби різної форми/ і величини, яка била
хвостами і відчайдушно борсалася.
І тут Піноккіо побачив, як з печери вийшов рибалка, такий, бридкий, такий
огидний, що скидався на якесь морське чудовисько. Замість волосся на голові в
нього ріс кущ зеленої трави, шкіра теж була зелена, зелені були очі й довжелезна
борода, що сягала землі. Ну справжнісінька величезна зелена ящірка, що стала на
задні лапи.
Витягти з моря сітку, рибалка задоволено вигукнув:
— Мені щастить! І сьогодні я досхочу попоїм риби!
— Добре, що я не риба,— сказав сам до себе Піноккіо і трохи підбадьорився.
Рибалка заніс сітку з рибою в темну й закурену печеру, посеред неї шипіла
величезна сковорода з олією і смерділа так, що аж дух забивало.
— А зараз подивимося, що за рибка наловилася сьогодні,— мовив зелений
рибалка і, засунувши в сітку величезну руку, схожу на лопату, якою садовлять
хліб у піч, витяг жменю барбульок.
— Які чудові барбульки! — промовив рибалка, задоволено розглядаючи й
обнюхуючи рибку. Обнюхавши, він кинув її у ночви без води.
Так зробив він кілька разів. І щоразу, витягаючи нових рибин, він аж плямкав
від насолоди й вигукував:
— Яка гарна тріска!
— Яка вишукана кефаль!
— Яка апетитна камбала!
— Який чудовий окунь!
— Яка славна сардинка!
Звичайно, і тріска, і кефаль, І камбала, і окуні, і сардинки полетіли в ті ж
ночви, де вже борсалися барбульки.
У неводі лишився тільки Піноккіо.
Витягти його, рибалка витріщив очі від подиву і вигукнув майже перелякано:
— А це що за риба? Не пам’ятаю, щоб я колись їв таке.
Він уважно, з усіх боків, оглянув дерев’яного хлопчика і сказав:
— Зрозуміло. Це морський рак.
Піноккіо, образившись, що його мають за якогось рака, сердито одказав:
— Ніякий я вам не рак! Як ви зі мною поводитеся! До вашого відома, я
дерев’яний хлопчик.
—Дерев’яний хлопчик? — перепитав рибалка.—Їй-богу,
я ще не бачив такої риби. Тим краще, я з’їм тебе з великою насолодою.
— З’їсте? Та зрозумійте ж, що я не риба! Хіба ви не помічаєте, що я говорю і
міркую так само, як і ви?
— Еге ж,— погодився рибалка.— І саме через те, то ти рибина, якій випало
щастя говорити і міркувати, я вшаную тебе на славу.
— Як саме?
— На знак моєї дружби й особливої до тебе поваги дозволяю тобі самому
вирішити, яким чином
