Пригоди Піннокіо - Карло Коллоді
Почувши це, Арлекін, який уже був засумував і похилився, мов плакуча верба, повеселішав і прошепотів до Піноккіо:
— Усе гаразд, братику! Хазяїн чхає, а це певний знак, що йому тебе шкода. Ти
врятований.
Слід зауважити — інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть кулаками очі, а Жеривогонь від жалості починав чхати. Таким чином він давав іншим узнаки, що має добре серце.
Начхавшись удосталь, хазяїн знов насупився і гримнув на Піноккіо:
— Ану не плач! Від твого вереску у мене заболів живіт... Такі кольки, що я...
А-а-апчхи!
— Будьте здорові,— сказав Піноккіо.
— Дякую. А твої тато й мама ще живі? — запитав Жеривогонь.
— Тато живий, а мами я ніколи й не знав.
— Твій старенький татусь дуже засмутився б, якби я кинув тебе у вогонь.
Бідний старий, мені його дуже шкода. А... а... апчхи,— і він чхнув ще тричі.
— На здоров’я!—сказав Піноккіо.
— Дякую! Зрештою, треба поспівчувати й мені, бо, як бачиш, у мене немає
дров, щоб досмажити барана, і ти, щиро кажучи, дуже згодився б для цього. Але
ти розчулив мене, і доведеться потерпіти. Замість тебе я кину у вогонь
якусь іншу ляльку з мого театру. Гей, жандарми!
На цей поклик негайно з’явилися два дерев’яні жандарми, довгі-предовгі,
31
худющі-прехудющі, в трикутних капелюхах. У руках вони тримали оголені шаблі.
Хазяїн наказав хрипким голосом:
— Візьміть Арлекіна, міцно зв’яжіть і киньте у вогонь.
Я хочу, щоб мій баран добряче підсмажився.
Уявіть собі, як було нещасному Арлекінові! Він так злякався, що аж заточився
і впав на підлогу.
Піноккіо, побачивши це жахливе видовище, кинувся до ніг хазяїнові. Ридаючи
й обливаючи слізьми довжелезну бороду, почав благати:
— Змилуйтеся, синьйоре Жеривогонь.
— Тут немає синьйорів,— гримнув хазяїн.
— Змилуйтесь, синьйоре Кавалер.
— Тут немає ніяких Кавалерів.
— Змилуйтесь, синьйоре Начальник.
— Тут немає ніяких Начальників.
— Змилуйтеся, синьйоре Генерал!
Почувши, то мого назвали генералом, хазяїн перестав супитися, враз
змилостивився. Він спитав:
— Чого ти хочеш?
— Я благаю пожаліти Арлекіна.
— Я не можу цього зробити. Якщо я пожалів тебе, то треба кинути у вогонь
його, бо я хочу, щоб мій баран гарно підсмажився.
— Тоді,— гордо вигукнув Піноккіо, зводячись на ноги і кидаючи на землю свій
ковпачок,— я знаю, що робити. Вперед, синьйори жандарми! Зв’яжіть мене і
киньте в полум’я. Несправедливо, щоб бідний Арлекін, мій справжній
друг, помер замість мене.
Ці слова, вимовлені гучно і сміливо, змусили заплакати всіх ляльок, що
спостерігали цю сцену. Навіть жандарми, хоча й зроблені з дерева, плакали, мов
ягнята.
Якийсь час Жеривогонь сидів похмуро й непорушно, наче крижана гора, потім
потроху заворушився і почав чхати.
Чхнувши чотири чи п’ять разів, він широко розкрив обійми і мовив до Піноккіо:
— А ти молодець, хлопче! Ходи-но сюди, я тебе розцілую.
Піноккіо миттю підбіг, видерся, мов білка, вгору по хазяїновій бороді і щиро-
щиро поцілував його в кінчик носа.
— Виходить, ви помилували мене? — спитав бідолаха Арлекін таким
тихеньким голоском, що його ледве почули.
— Авжеж, помилував,— відповів Жеривогонь і додав, зітхнувши і похитавши
головою: — Так воно й буде! Доведеться мені цього вечора з’їсти недосмаженого
барана. Та надалі горе тому, на кого впаде мій вибір!
Почувши, що Арлекіна помилувано, ляльки побігли на сцену і, запаливши,
ніби для святкової вистави, всі лампи й світильники, почали танцювати і
стрибати. Вже й надворі світало, а вони все танцювали.
XII. ХАЗЯЇН ТЕАТРУ ЖЕРИВОГОНЬ ДАРУЄ ПІНОККІО
П'ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ, ЩОБ ТОЙ ВІДНІС ЇХ
СВОЄМУ БАТЬКОВІ ДЖЕППЕТТО,
АЛЕ ПІНОККІО ПІДДАЄТЬСЯ НА УМОВЛЯННЯ
ЛИСИЦІ Й КОТА І ЙДЕ З НИМИ
Наступного дня хазяїн театру покликав Піноккіо і спитав:
— Як звати твого батька?
— Джеппетто.
— Хто він такий?
— Бідняк.
— Багато він заробляє?
— Заробляє стільки, скільки треба, щоб не мати в кишені жодного чентесімо.
Уявіть собі, для того, щоб купити мені буквар, він продав свою єдину куртку.
Вона була вся в
латках, зношена. Лихо, а не куртка.
— Бідолаха, я йому майже співчуваю. Ось тобі п’ять золотих монет. Віднеси їх
мерщій батькові і привітай його від мого імені.
Піноккіо, звісно, тисячу разів подякував хазяїнові театру, обняв по черзі всіх
ляльок, навіть жандармів, і, шасливий-прещасливий, подався додому.
Та не пройшов навіть півкілометра, як зустрів на вулиці Лисицю, криву на одну
ногу, і зовсім сліпого Кота. Вони, як добрі приятелі, в біді допомагали одне
одному. Кульгава Лисиця йдучи спиралася на сліпого Кота і була йому за
поводиря.
— Добрий день, Піноккіо,— ввічливо привіталася Лисиця.
33
— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — спитав дерев’яний хлопчик.
— Я добре знаю твого батька.
— Де ти його бачила?
— Я бачила його вчора біля дверей вашого будинку.
— А що він робив?
— Він був у самій сорочці і дрижав від холоду.
— Бідолашний тато! Та відсьогодні він, слава богу, більше не дрижатиме.
— Чому?
— Бо я став великим паном.
— Ти — великий пан? — глузливо посміхаючись, спитала Лисиця.
Кіт теж посміхнувся, але, щоб цього ніхто не помітив, погладив свої вуса
передніми лапами.
— Чого смієтеся? — розсердився Піноккіо.— Я, звичайно, вам співчуваю, але
від заздрощів у вас слинка потече. Ось, якщо ви на цьому розумієтесь, п’ять
чудових золотих монет.
І показав монети, які подарував йому Жеривогонь.
Почувши звабливий брязкіт монет. Лисиця мимоволі випростала свою криву
ногу, а Кіт розплющив очі, які блиснули зеленим вогнем. Але одразу ж заплющив
їх, так що Піноккіо нічого не помітив.
— І що ж ти робитимеш з цими грошима?
— Насамперед,— відповів дерев’яний хлопчик,— я куплю своєму татові нову
гарну куртку, гаптовану золотом та сріблом, і з блискучими ґудзиками, а потім
собі буквар.
— Собі - буквар?
— Так. Бо я хочу піти до школи і гарно вчитися.
— Подивись на мене! — сказала Лисиця. Через оту дурну науку я мало не
позбулася ноги.
— Подивись на мене! — сказав Кіт.— Через оту дурну науку я зовсім осліп.
Тут з дерева обізвався Білий дрізд:
— Піноккіо, не слухай отих поганців, бо пожалкуєш!
Бідний дрізд! Навіщо він обізвався? Кіт підстрибнув високо вгору, схопив
птаха і вмить схрупав його разом з пір’ям. Той навіть писнути не встиг.
Схрупавши дрозда, Кіт облизався і заплющив очі, прикидаючись сліпим.
Бідний дрізд! — промовив Піноккіо до Кота.— Навіщо ти таке вчинив з ним?
— Щоб провчити... Надалі знатиме, що не треба в чужі розмови втручатися.
Вони вже пройшли половину дороги, коли Лисиця зупинилась і промовила до
дерев’яного хлопчика:
— Хочеш, щоб у тебе стало удвічі більше золотих монет?
—Що?
— Я кажу, чи хочеш ти, щоб з твоїх п’яти нещасних цехінів зробилося сто,
тисяча, дві тисячі золотих монет?
— Ще б пак! Але як?
— Дуже просто. Замість повернутися додому, ходімо з нами.
— А куди ви мене поведете?
— В Країну дурнів.
Піноккіо на мить замислився, а потім рішуче відказав:
35
Ні, не піду. Мені вже близько додому, І Я піду туди, бо мій татко жде.
Бідолаха! Він, мабуть, дуже непокоївся вчора, коли я пе повернувся додому. На
жаль, я став поганим хлопчиськом, і Цвіркун-балакун правду казав: «Неслухня-
ним дітям погано доведеться на цьому світі». І це я відчув на собі, тому що зі
мною трапилося не одне лихо.
Ось і вчора в будинку Жеривогня я мало не загинув... Брр! Мені й досі мурашки
по спині бігають, як тільки я згадаю про це!
— То виходить,— сказала Лисиця,-—ти й
справді хочеш
іги додому? Ну то ж, іди, тим гірше для тебе!
— Тим гірше для тебе,— повторив Кіт.
— Подумай гарненько,Піноккіо, бо ти
зрікаєшся власного щастя.
— Щастя! — повторив Кіт.
— А твої п’ять золотих могли б сьогодні
або завтра обернутися на дві тисячі.
— Дві тисячі! — повторив Кіт.
— Як може таке статися? — запитав Піноккіо, роззявивши від подиву рота.
—
Зараз я тобі все поясню,— сказала Лисиця.— Як відомо, в Країні дурнів є
благословенне поле, яке називають Чарівним полем. Ти викопаєш на цьому полі
маленьку ямку і покладеш туди, приміром, один золотий. Потім загорнеш ямку
землею, поллєш двома відрами джерельної води, сипнеш
жменьку солі і спокійно йдеш спати. За ніч золотий проросте і зацвіте, а вранці, як
зійде сонце, ти прийдеш на поле і побачиш гарне дерево, гілля на ньому
вгинатиметься від золотих монет. їх буде стільки, як зерен у великому пшенич-
ному колоскові.
—
Отже,— промовив Піноккіо, дивуючись все більше,— якби я закопав на
цьому полі п’ять золотих, то скільки я знайшов би наступного ранку?
—
Дуже просто порахувати,— відповіла Лисиця,— можна навіть полічити
па пальцях. Припустімо, кожний золотий обернеться на п’ятсот золотих: помнож
п’ятсот на п’ять і на ранок ти матимеш у кишені дві тисячі п’ятсот блискучих і
дзвінких золотих монет.
—
Ой як чудово! — вигукнув Піноккіо, пританцьовуючи від радості.
— Як тільки я зберу врожай золотих, то візьму собі дві тисячі, а п’ятсот
подарую вам обом.
— Він подарує нам? — обурено вереснула Лисиця і додала вдавано
ображеним голосом: —Хай тебе бог боронить!
— Хай бог боронить! — вторив Кіт.
— Ми,— вела далі Лисиця,— побиваємося не заради нікчемної власної
вигоди, ми працюємо для щастя інших.
— Інших! — повторив Кіт.
«Які вони доброчесні»,— подумав Піноккіо. І, в одну мить забувши про свого
батька, нову куртку й буквар, про всі свої добрі наміри, сказав Лисиці й Котові:
— Мерщій ходімо! Я йду з вами.
XIII. ТАВЕРНА «ЧЕРВОНИЙ РАК»
Вони йшли та йшли і аж надвечір, геть потомлені, дісталися до таверни, що
називалася «Червоний рак».
— Зупинімося тут на хвилиночку,— сказала Лисиця.— Попоїмо трохи і
відпочинемо якусь годину, опівночі знову вирушимо в дорогу, а завтра па
світанку будемо на Чарівному полі.
Зайшовши до таверни, втрьох сіли за стіл, але ні в кого з них не було апетиту.
Бідний Кіт, у якого саме болів живіт, ум’яв лише п’ять рибок- барбульок
у томатному соусі і чотири порції кендюха з сиром пармезан. Але кендюх здався
йому не досить добре приготованим, і він ще тричі замовляв тертого сиру з
маслом.
Лисиця теж хотіла б трішечки чогось перекусити. Але через те, що лікар
прописав їй сувору дієту, вона мусила вдовольнитися звичайним солодким зайцем
з легеньким гарніром— вгодованими курочками й молодими півниками.
На закуску вона замовила рагу з куріпок, кроликів, жаб, ящірок і винограду.
Більше нічого вона не захотіла. її вже, мовляв, нудить від їжі, вона й крихітки в
рот не може взяти.
Хто їв найменше, то це Піноккіо. Він попросив шматочок горіха і скибочку
хліба, та й це залишив на тарілці. Бідолаха був ситий думками про золоті монети, які він збере на Чарівному полі.
Після вечері Лисиця звернулась до хазяїна:
— Приготуйте нам дві гарні кімнати: одну для синьйора Піноккіо, другу для
мене й мого приятеля. Ми подрімаємо перед дорогою. Не забудьте опівночі нас
розбудити.
— Слухаюсь, синьйори,— відповів хазяїн і підморгнув Лисиці й Котові,
мовляв: «Зрозумів, ясно!»
Піноккіо, тільки ліг, одразу й заснув, йому приснився сон, ніби він стоїть
посеред поля, де густо ростуть деревця, а з них гронами звисають золоті монети.
Вітер хитає гілля, і монети видзвонюють «дзінь-дзінь-дзінь», ніби запрошують:
«Підходьте і рвіть нас». Та коли Піноккіо простягнув руки, щоб зірвати з дерева
пригорщу золотих монет і покласти собі в кишеню, він прокинувся, бо хтось тричі
37
бухнув у двері кімнати.
Це був хазяїн, який прийшов сказати, що вже пробило північ.
— А мої друзі вже готові? — спитав дерев’яний хлопчик.
— Не тільки готові! Вони вже годину як пішли.
— Чому так спішно?
— Бо Кіт дістав звістку, що його старшеньке котеня відморозило собі лапки й
ось-ось помре.
— А вони заплатили за вечерю?
— Та що ви кажете? Вони так добре виховані, що не
могли виявити до вас таку нечемність.
— Даремно! Така нечемність не дуже образила б мене! — промовив Піноккіо,
почухавши потилицю. Потім запитав:
— А мої добрі друзі сказали, де вони чекатимуть мене?
— На Чарівному полі завтра вдосвіта.
Піноккіо заплатив один золотий за себе та своїх супутників і вийшов з таверни.
Він посувався вперед майже помацки, бо надворі було темно, хоч в око стрель.
Тиша, ніде ані шелесне. Тільки якісь нічні птахи перелітали через вулицю, мало
не черкаючись крильми об ніс Піноккіо. Він перелякано зупинявся, кричав: «Хто
там?», і луна від навколишніх горбів відповідала йому: «Хто там, хто там, хто
там».
Ідучи далі, він помітив на стовбурі дерева малу комаху, яка світилася блідим
світлом, мов нічник під абажуром.
— Ти хто? — спитав Піноккіо.
— Я тінь Цвіркуна-балакуна,— відповіла комаха таким тихеньким і
слабеньким голоском, ніби він долинав з того СВІТУ.
— Чого ти від мене хочеш?
— Хочу дати тобі пораду. Повертайся назад і віднеси тих чотири золотих, що
лишились у тебе, своєму бідному татові, який плаче й побивається, що більше
ніколи тебе не побачить.
— Завтра мій тато стане багачем, бо з цих чотирьох золотих зробляться дві
тисячі.
— Не вір, мій хлопчику, тим, хто обіцяє тебе зробити багатим за один день.
Так чинять божевільні або шахраї. Послухайся мене, вертайсь додому.
— Ні, я піду далі.
— Вже пізня година!..
— Я піду!
— Ніч така темна...
— Я піду далі!
— Шлях небезпечний...
— А я піду!
— Пам’ятай, Піноккіо, діти, які роблять, що
їм заманеться, рано чи пізно жалкують про це.
— Давня байка. На добраніч, Цвіркуне.
— На добраніч, Піноккіо. Хай береже тебе небо від лиха й розбійників.
Промовивши останні слова, Цвіркун-балакун погас одразу, мов свічка, на яку
дмухнули. На дорозі стало те темніше, ніж перед тим.
XIV.НЕ ПОСЛУХАВШИСЬ ДОБРИХ ПОРАД
ЦВІРКУНА-БАЛАКУНА, ПІНОККІО ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ
З РОЗБІЙНИКАМИ
І справді,- міркував Піноккіо, прямуючи все далі й далі,— які ми, діти, бідні
й нещасні!
Всі нас лають, всі нам вичитують, дають поради. Кожен пнеться у вихователі, в
батьки, у вчителі. Всі —навіть Цвіркуни-балакуни. І ось, будь ласка, слухайся
нудних порад Цвіркуна, а то хто знає, які лиха мене спіткають! Уже навіть
розбійників маю зустріти на дорозі! На щастя, я не вірю в розбійників і ніколи не
вірив. На мою думку, розбійників навмисне вигадали батьки, щоб лякати дітей, які хочуть гуляти, вночі! А коли б вони й зустрілися мені оце, то хіба я злякався
б? Ніскілечки! Я б гукнув їм: «Синьйори розбійники, чого ви хочете від мене?
Пам’ятайте, що я жартів не люблю! Відчепіться від мене і йдіть своєю дорогою».
Після таких слів розбійники, по-моєму, дадуть драла, аж закурить. А як вони, боронь Боже, не схочуть тікати, то дремену я, і квит».
Та не встиг Піноккіо обміркувати все до кінця, як позад нього почувся легкий
шелест листя.
Оглянувшись, він побачив у темряві дві постаті, закутані в мішки з-під вугілля.
Невідомі бігли за ним навшпиньки, немов привиди.
— А ось і вони,— промовив Піноккіо сам до себе і, не знаючи, куди сховати
своє золото, поклав монети в рота, під язик.
Після цього він спробував утекти, але не ступив ще й кроку, як його схопили за
руки, І два приглушені голоси загрозливо сказали:
— Гаманець або життя!
Піноккіо боявся вимовити бодай слово, бо тримав у роті монети. Він почав
кланятись і махати руками, неначе німий, щоб дати зрозуміти незнайомцям у
мішках, накинутих на голови (крізь прорізані дірки поблискували тільки очі), що
він бідний дерев’яний хлопчик і в нього в кишені немає навіть фальшивого
чентесімо.
- Давай, давай! Менше базікай і викладай гроші! — гримали бандити.
39
Дерев’яний хлопчик захитав головою і розвів руками, що мало означати:
«Немає в мене грошей».
— Давай гроші, бо тут тобі й смерть,— погрозив розбійник, вищий на зріст.
— Смерть»! — повторив другий.
— Ми порішимо тебе, а потім і твого батька.
— І твого батька!
Ні, ні, тільки не татуся! — вигукнув розпачливо Піноккіо, і в роті в нього
задзвеніли монети.
— Ах ти, негіднику! Значить, ти сховав гроші під язиком? Виплюнь їх негайно!
Піноккіо вперто мовчав.
— Ага, ти прикинувся глухим? Зачекай трохи, ми тебе примусимо виплюнути
монети.
Один розбійник схопив Піноккіо за носа, а другий — за підборіддя, і почали
смикати вгору-вниз, щоб примусити дерев’яного хлопчика роззявити рота, але
марно: рот ніби хто забив цвяшками чи наглухо заклепав.
Тоді розбійник, нижчий на зріст, Витягнув ножаку і спробував засунути лезо
між губи. Але Піноккіо миттю схопив його руку в рота, відкусив і виплюнув. На
превеликий свій подив, він побачив, що то не рука, а котяча лапа.
Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо вирвався з лап розбійників,
перескочив через огорожу і побіг через поле. Розбійники гналися за ним, мов
собаки за зайцем.
Пробігши кілометрів п’ять, Піноккіо зовсім знемігся. І коли вже думав, що
загине, він раптом побачив височенну сосну, видерся на неї і вмостився на
самісінькім вершечку. Розбійники теж спробували вилізти на дерево, але долізли
тільки до середини стовбура, зірвались і попадали на землю, обчухравши до крові
руки й ноги.
Та вони не кинули своїх намірів. Назбиравши хмизу, вони обіклали ним сосну і
розвели вогонь. Сосна запалала, мов смолоскип на вітрі. Піноккіо, бачачи, що
полум’я сягає все вище, і не бажаючи засмажитися, одчайдушно стрибонув з
дерева і помчав через поля та виноградники. Розбійники —
за ним, наступаючи на п’яти, й навіть не задихавшись.
Вже й розвиднялося, а вони все бігли. І раптом Піноккіо опинився перед
широким і глибоким ровом, повним брудної, кольору кави з молоком, води. Що
робити? «Раз, два, три!» — гукнув утікач і, розігнавшись, перескочив на той
бік. Розбійники й собі пострибали, та не доскочили й шубовснули у воду.
Піноккіо радісно загукав:
— Щасливо вам покупатись, синьйори розбійники,— і побіг далі.
Він думав, шо ті вже потопились, але, оглянувшись, побачив, що вони біжать
слідом у своїх мішках, з яких аж струменить вода.
41
XV. РОЗБІЙНИКИ ЖЕНУТЬСЯ ЗА ПІНОККІО
І, СПІЙМАВШИ. ВІШАЮТЬ НА ГІЛЦІ ВЕЛИКОГО ДУБА
Піноккіо вже зовсім зневірився у своїх силах і ладен був упасти на землю, визнавши себе переможеним, та, оглядівшись довкола, побачив удалині, серед
купи зелених дерев, білий як сніг будиночок.
— Якщо в мене стане сили добігти до того будиночка, я врятуюся.—І він
щодуху помчав лісом. Розбійники – за ним.
Так відчайдушно біг він майже дві години, поки, геть засапавшись, добувся до
будиночка. Постукав у двері.
Ніхто не озвався.
Він постукав ще дужче, бо чув за спиною кроки і хекання своїх напасників.
Знову тиша.
Тоді Піноккіо почав гатити в двері головою і ногами.
У вікні показалася Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям, обличчя
