Пригоди Піннокіо - Карло Коллоді
Прокинувшись наступного ранку, він не знайшов у яслах навіть жменьки сіна, бо за ніч усе виїв.
Тоді він узяв у рот солом’яної січки. Жуючи, думав, що солома навіть запахом
не нагадує ні рисової каші по-міланськи, ні макаронів по-неаполітанськи.
— Доведеться потерпіти! — промовив він, пережовуючи січку.— Може, мої
злигодні стануть наукою для неслухняних дітей, які не хочуть учитися. Терпіння!
Терпіння!
— Яке ще там терпіння! — вигукнув хазяїн, що саме зайшов до стайні.— Ти
думаєш, я купив тебе для того, щоб тільки годувати й напувати? Ні, я купив тебе, щоб ти працював і заробляв мені грошенята. Гайда зі мною до цирку! Я навчу
тебе стрибати крізь обручі, пробивати головою паперові кружала, танцювати
вальс і польку, стояти на задніх ногах.
Сердешний Піноккіо хоч-не-хоч мусив навчитися усіх тих штук. Та поки він
вивчився, минуло три місяці. За цей час він заробив багато ударів батогом.
І ось надійшов день, коли його хазяїн зміг оголосити про справді незвичайну
виставу. На різнобарвних афішах, які він звелів розклеїти по місту, писалося: ВЕЛИКА СВЯТКОВА ВИСТАВА
Сьогодні увечері ви побачите незвичайні
вправи та стрибки, а також інші номери,
які виконують усі артисти і коні нашої трупи.
Крім того, вперше перед публікою виступить
знаменитий ослик Піноккіо, відомий під іменем
«Зірка танцю». Цирк буде яскраво освітлений.
Ясна річ, що цього вечора цирк був повний-повнісінький
101
ще за годину до початку вистави.
Навіть за щире золото не можна було знайти місця ані в партері, ані в ложі чи
навіть приставного стільця.
На сходах до цирку юрмилися хлопчики і дівчата різного віку, що страх хотіли
побачити, як танцює знаменитий ослик Піноккіо.
Після першого відділу програми на арені з’явився сам директор цирку — у
чорному фраку, білих рейтузах і чоботях вище колін. Він низько вклонився
публіці й урочисто виголосив таку безглузду промову:
— Шановна публіко, кавалери і дами! Я, той, що нижче підписався,
перебуваючи проїздом у вашій блискучій столиці, маю честь, а також задоволення
представити цій мудрій і шановній аудиторії знаменитого ослика, який уже мав
честь танцювати в присутності його величності імператора всіх
найголовніших імператорських дворів Європи. І хай ми відчуємо вашу
присутність, яка надихне нас, і просимо бути до нас ласкавими.
Ця промова викликала багато сміху та оплесків. Оплески подвоїлись і стали
бурхливими, коли на арену вийшов ослик Піноккіо, вбраний по-святковому. На
ньому була нова вуздечка з блискучої шкіри з мідними пряжками і цвяшками.
Вуха його прикрашали дві білі камелії, грива була заплетена червоними
шовковими стрічками в маленькі кіски, замість попруги на ньому іскрився
золотисто-сріблястий шарф, а хвіст був перевитий стрічками пурпурового і
блакитного кольору.
Представляючи ослика глядачам, директор додав ще кілька слів до своєї
промови:
— Мої вельмишановні слухачі! Я не збираюся розповідати
вам тут про ті великі труднощі, які мені довелося перебороти, щоб зрозуміти, яким чином можна підкорити собі цю тварину, котра ще зовсім недавно вільно
стрибала по горбах у тропічних країнах. Подивіться, будь ласка, яким диким
вогнем горять його очі. Всі спроби підняти його до цивілізованого чотириногого
виявилися марними. Тому я мусив удатися до найпростішої мови — мови батога.
Але вся моя люб’язність не тільки не робила його добрішим, а ще більше лютила.
Він ненавидів мене все дужче й дужче. Але я, керуючись науковою системою
Галля, відкрив у його черепі маленьку кісточку, яку навіть медичний факультет у
Парижі визнав центром танцювальних здібностей. І тому я зміг навчити цього
ослика танцювати, стрибати крізь обручі й паперові кружала. Дивуйтесь! Потім
оцінюйте! Але перш ніж почати, дозвольте запросити вас усіх на завтрашню
вечірню виставу. Коли через дощ погода зіпсується, то виставу перенесемо на
ранок на післязавтра.
Тут директор ще раз низько вклонився, повернувся до Піноккіо і сказав:
— Ну ж бо, Піноккіо! Перш ніж почати свої вправи, привітай вельмишановну
публіку, кавалерів, дам і дітей!
Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і стояв на колінах доти, поки директор
ляснув батогом і гукнув:
— Кроком!
Ослик підвівся на всі чотири ноги і пішов навколо арени.
За мить директор гукнув:
— Клусом!
І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.
— Чвалом!
Піноккіо побіг учвал.
— В кар’єр!
І Піноккіо пустився бігти щодуху. Директор підняв руку і вистрелив з пістолета
в повітря.
Почувши постріл, ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.
Зводячись на ноги під грім оплесків, захоплених вигуків, він підвів голову, озирнувся і... побачив у ложі гарну даму.
На шиї в неї був важкий золотий ланцюжок, на якому висів медальйон. В ньому
був портрет дерев’яного хлопчика. «Це ж мій портрет! Ця синьйора — Фея!» —
подумав Піноккіо. Він одразу впізнав Фею, зрадів і захотів покликати її:
103
— О, моя Феє, о, моя Феє!
Та замість слів, з його горлянки вирвався такий гучний і довгий рев, що в залі
знявся регіт. Найдужче сміялися діти.
Директор, щоб відучити осла ревти просто в обличчя глядачам, ударив його
пужалном по морді.
Бідний ослик висолопив язика і хвилин п’ять облизував морду, щоб затамувати
біль.
Але уявіть собі його розпач, коли, підвівши голову вдруге, він не побачив Феї.
Ложа була порожня, Фея зникла!
Він відчув себе глибоко нещасним. На очі йому набігли сльози, і він гірко
заплакав. Та ніхто цього не помітив, а тим більше директор. Ляснувши батогом, він вигукнув:
— Бадьоріше, Піноккіо! Зараз ти покажеш ним синьйорам, як ти вмієш
стрибати крізь обручі.
Піноккіо спробував це зробити два чи три рази. Та кожного разу, добігши до
обруча, замість стрибнути крізь нього, пробігав під ним. Нарешті Піноккіо
наважився стрибнути, але, собі на лихо, зачепився задніми ногами за обруч
і впав на землю, як мішок.
Коли він підвівся, то кульгав на одну ногу і насилу дістався до стайні.
— Піноккіо, на арену! Ми хочемо бачити ослика! На арену ослика! —
кричали діти в нижніх рядах, сповнені жалості і співчуття до бідної тварини.
Але того вечора вони ослика більше не побачили.
Наступного ранку ветеринар, тобто звірячий лікар, оглянув ослика і сказав, що
той залишиться кривим на ногу на все життя.
Тоді директор сказав своєму конюхові:
— Що я робитиму з кульгавим ослом? Об’їдатиме нас, та й годі. Відведи його
на базар і продай.
На базарі одразу знайшовся покупець, який спитав у конюха:
— Скільки хочеш за цього кульгавого ослика?
— Двадцять лір.
— Я дам тобі двадцять сольдо. Не подумай, що я купую його для роботи. Мені
потрібна лише його шкура. Бачу, що він має тверду, міцну шкуру, з неї я зроблю
бубон для нашого сільського оркестру.
Подумайте лишень, діти, як злякався нещасний Піноккіо, почувши, що має
стати бубном!
Тим часом покупець, заплативши
двадцять сольдо, повів ослика на берег
моря. Там він почепив йому на шию камінь,
прив’язав до ноги вірьовку і, тримаючи
другий кінець її у руці, несподіваним
стусаном зіпхнув ослика у воду.
Піноккіо з каменюкою на шиї одразу
пішов на дно. А покупець, затиснувши
вірьовку в руці, сів на березі і став чекати.
XXXIV.ПІНОККІО ОБГРИЗАЮТЬ
РИБИ І ВІН ЗНОВ СТАЄ ДЕРЕВʹЯНИМ ХЛОПЧИКОМ.
ТА,КОЛИ РЯТУВАВСЯ УПЛАВ, ЙОГО ПРОКОВТНУЛА
СТРАХІТЛИВА АКУЛА
Ослик був у воді вже п’ятдесят хвилин, і
покупець промовив сам до себе:
— Мабуть, мій бідний кривий ослик уже
зовсім утопився.
Витягну ж його на берег і зроблю з його
шкури гарний бубон.
І потягнув за вірьовку, прив’язану осликові
до ноги. Тягнув, тягнув, і нарешті з води
показався... А знаєте хто? Замість мертвого
ослика на поверхню виринув живий дерев’яний хлопчик, що звивався, як в’юн.
Побачивши його, бідолаха подумав, що все те йому примарилося; він остовпів з
несподіванки.
Отямившись трохи від здивування, покупець пробелькотів плаксивим голосом:
— А де ж ослик, якого я штовхнув у море?
— Цей ослик перед вами,— відповів, усміхаючись, дерев’яний хлопчик.
— Ти?
— Я.
— Ах ти ж шахраю! То ти ще й глузуєш з мене?
— Глузувати з вас? Ні, добродію, я кажу вам цілком серйозно.
— Як же могло статися, що ти недавно був осликом, а вийшов з моря
дерев’яним хлопчиком?
— А це від морської води. Море витіває ще й не такі жарти.
— Гляди, хлопче, гляди!.. Не здумай глумитися з мене. Горе тобі, коли в мене
урветься терпець!
— Гаразд, дядечку: хочете знати всю правду? Зніміть з ноги мотузку, і я
розповім вам усе.
Добрий селянин, запалившись бажанням почути правдиву історію, миттю
відв’язав мотузку. Піноккіо, відчувши себе вільним, як птах, почав свою
розповідь:
— Отож знайте, що я завжди був дерев’яним, як і зараз, але ось-ось мав стати
таким хлопчиком, як усі діти на світі. Та через те, що не хотів учитись і слухав
поганих товаришів, я одного дня прокинувся справжнім ослом з отакими вухами і
отакенним хвостом. Яка це ганьба була для мене! Мене повели на базар і продали
директорові цирку, який заповзявся зробити з мене знаменитого танцюриста і
спритного стрибуна крізь обручі. Та одного вечора я невдало стрибнув на арені і
скалічив на праву ногу.
Тоді директор, не знаючи, що робити з кульгавим ослом, наказав його продати.
Отак ви купили мене.
— На превеликий жаль! Я заплатив за тебе двадцять сольдо. Хто ж мені тепер
поверне гроші, що я так тяжко заробив?
105
— А навіщо ви мене купували? Щоб зробити з моєї шкури бубон? Еге ж
бубон?
— Атож! А де я тепер візьму іншу шкуру?
— Не втрачайте надії, дядьку. На світі є ще багато ослів.
— Скажи мені, нахабний капоснику, чи це вже кінець твоїй історії?
— Ні,— відповів дерев’яний хлопчик,— ще двоє слів — і кінець. З базару ви
привели мене сюди, щоб убити, але, пожалівши, прив’язали на шию каменюку і
штовхнули в море. Такий людяний вчинок робить вам велику честь, і я буду
вдячний вам, скільки житиму. Між іншим, любий дядечку, ви й гадки не мали
про Фею.
— Що там за Фея?
— Це моя мати, вона схожа на всіх добрих мам, які дуже люблять своїх дітей, не спускають з них ока і допомагають у будь-якій біді, навіть тоді, коли їхні діти
чере легковажність і погану поведінку заслуговують на те, щоб їх кинули
напризволяще. Так-от, тільки-но добра Фея побачила, що я потопаю, то одразу
послала до мене величезну зграю риби, яка, подумавши, що я справді мертвий
ослик, почала мене їсти. І які здоровенні шматки відкушувала!..
Знайшлася навіть така добра рибка, що від’їла мені хвіст.
— Відтепер,— з огидою промовив покупець,—я ніколи не їстиму риби. Я не
хочу з’їсти разом з барабулькою чи тріскою шматок ослячого хвоста.
— Я теж так думаю,— зауважив, сміючись, Піноккіо.— Так-от, коли риби з’їли
всю ослячу шкуру, яка на мені виросла, вони, звичайно, заходилися біля кісток, тобто біля дерева, бо, як ви знаєте, я увесь зроблений з міцного цурпалка. Та
куснувши кільки разів, ласунки одразу втямили, що дерево — їжа не для їхніх
зубів, і розпливлися на всі боки, навіть не подякувавши мені. Ось я вам і розповів, як зробилося так, що ви витягли з води мене замість мертвого осла.
— Чхати я хотів на твою історію,— вигукнув розлючений покупець.— Я знаю, що віддав за тебе двадцять сольдо і тепер хочу повернути свої грошики. Я знаю, що зроблю. Я віднесу тебе на базар і продам на тріски розпалювати коминок.
— Що ж, продавайте, Я згоден,— сказав Піноккіо.
Промовивши ці слова, він зробив велетенський стрибок і пірнув у воду.
Швидко віддаляючись від берега, він гукав бідолашному покупцеві.
— Прощавайте, дядечку! Якщо вам знадобиться гарна шкура на бубон, то
згадайте мене.
Він засміявся, пливучи собі далі, а потім знову озирнувся назад і гукнув ще
голосніше:
— Прощавайте, дядечку! Згадайте мене, якщо вам треба буде трохи сухих
дровець на розпал.
За мить він був уже так далеко від берега, що майже зник з очей. На поверхні
моря вирізнялась тільки чорна цяточка, яка час від часу метляла в повітрі ногами, пірнала і виринала, пустуючи, як дельфін у гарному настрої.
Піноккіо плив навмання у відкрите море і раптом побачив попереду білу, ніби
мармурову скелю. На її верхів’ї стояла гарна Кізочка, яка ніжно мекала, немов
кликала хлопчика до себе. Найдивовижніше було те, що Кізочка була ні біла, ні чорна, ні ряба, як інші кози, а блакитна, надто вже схожа кольором на волосся
Прекрасної Дівчинки.
Можете собі уявити, як закалатало серце у бідолашного Піноккіо! Він щодуху
поплив до білої скелі. Уже був на півдорозі туди, як раптом з води виринула
страхітлива голова морського чудовиська і посунула на нього. Роззявлена паща
зяяла, мов прірва, а три ряди зубів нагнали б страху, навіть якби були тільки
намальовані.
Знаєте, що то було за морське страховисько?
Ота сама величезна Акула, про яку вже не раз згадувалося в нашій книжці.
Через свою ненажерливість вона стала пострахом для всіх риб і рибалок.
Уявіть собі, як злякався нещасний Піноккіо, побачивши таке чудовисько. Він
хотів вивернутися, втекти, попливти в інший бік, але величезна паща стояла на
його шляху, ой. ні — вона швидко наближалася до нього.
— Швидше, Піноккіо, швидше! — кричала гарна Кізочка.
І Піноккіо відчайдушно брьохав руками, ногами, налягав усім тулубом.
— Хутчій, Піноккіо, чудовисько тебе наздоганяє!
Піноккіо, зібравши усі свої сили, поплив удвічі швидше.
— Стережись, Піноккіо, чудовисько наздоганяє тебе! Воно вже близько!
Швидше, бо загинеш!
Піноккіо поплив ще хутчіше, він уже не плив, а летів, - як куля з рушниці. Він
уже був біля самої скелі, і Кізочка, нахилившись, простягла йому ніжку, щоб
допомогти вилізти з води.
Та запізно! Чудовисько наздогнало його і, хапнувши повітря, втягло заразом і
нещасного дерев’яного хлопчика.
Акула проковтнула Піноккіо з такою силою і жадібністю, що він, упавши в
шлунок рибини, дуже вдарився і зомлів на чверть години.
Отямившись, довго не міг збагнути, де він. Довкола панувала суцільна темрява, і спочатку Піноккіо здалося, ніби його головою втовкли в повну чорнильницю.
Він прислухався, але нічогісінько не почув. Час від часу над обличчям Піноккіо
ніби проходив дужий порив вітру. Спочатку малий не міг зрозуміти, звідки тут
береться такий протяг, але згодом збагнув, що то працюють легені страховиська.
Річ у тому, що Акула страждала на астму, і коли дихала, в її нутрощах здіймався
великий вітер.
107
Якийсь час Піноккіо бадьорився, та коли пересвідчився, що він насправді
ув’язнений у череві морського чудовиська, заплакав і заридав, нарікаючи на свою
долю:
— Рятуйте! Ой, горе мені! Невже тут 'нікого немає, хто б урятував мене?
— А хто ж тебе може врятувати, нещасний? — пролунав з темряви глухий
голос.
— Хто тут? — спитав Піноккіо, похолонувши від жаху.
— Це я, бідний Тунець, якого Акула ковтнула разом з тобою. А ти що за риба?
— Ніяка я не риба. Я — дерев’яний хлопчик.
— Якщо ти не риба, то чому ж ти дав ковтнути себе?
— А я зовсім не давав. Воно саме мене проковтнуло. Що ж будем робити в
темряві?
— Потихеньку чекатимемо, поки ця Акула нас перетравить.
— Я не хочу, щоб мене перетравлювали! — закричав Піноккіо і заплакав.
— Я теж не хочу, щоб мене перетравлювали,— зауважив Тунець,— але я
філософ і втішаюся думкою про
те, що коли вже народився тунцем,
то краще померти під водою, ніж в
олії на сковороді.
— Дурниці! — вигукнув
Піноккіо.
— Це моя особиста думка,—
заперечив Тунець,— а особисту
думку, кажуть тунці-мудреці,
треба поважати.
— Хай там що, а я хочу
вибратися звідси. Втекти.
— Тікай, як зможеш.
— Чи дуже велика ця Акула,
що проковтнула нас? — запитав дерев’яний хлопчик.
— Уяви собі, що її тіло має понад кілометр завдовжки, не рахуючи хвоста.
Коли вони отак розмовляли в темряві, Піноккіо, як йому здалося, помітив
удалині дивну ясну цятку.
— Що воно за цятка отам далеко-далеко? — спитав Піноккіо.
— Мабуть, ще один такий бідолаха, як ми, котрий теж чекає, поки його
перетравлять.
— Піду до нього. Може, це стара досвідчена рибина, вона порадить мені, як
вибратися звідси.
— Від щирого серця бажаю тобі успіху, любий дерев’яний хлопчику.
— Прощавай, Тунцю!
— Прощавай, дерев’яний хлопчику, щасти тобі.
— Де ми зустрінемося?
— Хто знає?.. Краще про це зовсім не думати.
XXXV. ПІНОККІО ЗНАХОДИТЬ В ЧЕРЕВІ АКУЛИ…А КОГО?
ДОЧИТАЄТЕ ЦЕЙ РОЗДІЛ І
ДІЗНАЄТЕСЬ
Попрощавшись із своїм добрим другом
Тунцем, Піноккіо подався в темряву. Він
посувався навпомацки туди, де блимала
малесенька цяточка світла.
Брів по кісточки у масній рідині, яка
запаморочливо відгонила свіжою рибою.
Що далі він ішов, то виразніше ставало
світло. Ішов, ішов, нарешті дійшов, і що ж
він там побачив? Ви ніколи не вгадали б! Там стояв маленький столик, на столику
горіла свічка, застромлена в зелену пляшку. За столом сидів дідусь, білий-білий, як сніг або як сметана, і жував живих рибинок. Вони були живісінькі, аж
вистрибували з рота.
Побачивши все це, Піноккіо так страшенно зрадів, що мало не зомлів від щастя.
Йому хотілося сміятися, плакати і говорити водночас, але він спромігся лише
пролепетати кілька безладних слів. Нарешті йому пощастило видавити з себе
радісний вигук, і, розкривши обійми, він кинувся на шию дідусеві, примовляючи:
— Ох, мій таточку! Нарешті я знайшов вас! Тепер я ніколи вас не покину!
Ніколи!
— Значить, мої очі не обманюють мене? — спитав уражений дідусь.— Значить, ти і є мій любий Піноккіо?
— Так, так, це я, справді я! А ви мені вже все простили? Ох, таточку мій, який
ви добрий! Подумати тільки, що я... Ох, якби ви знали, скільки лих упало на мою
голову, якої довелося мені біди зазнати! Того дня, коли ви, мій нещасний тату, продали свою куртку, купили мені буквар і послали мене до школи, я втік, щоб
подивитися на дерев’яних ляльок, а хазяїн лялькового театру хотів кинути
мене
