Пригоди Піннокіо - Карло Коллоді
золотих монет для вас, та я стрівся з Лисицею і Котом, а вони повели мене в
таверну «Червоний рак» і там наїлися, як вовки. Вночі я сам вирушив у дорогу і
зустрівся з розбійниками, які погналися за мною, я від них, а вони все за мною. Я
тікав, доки вони мене не повісили на гілці Великого дуба, звідки Прекрасна
Дівчинка з блакитним волоссям наказала мене відвезти в кареті, а лікарі, які
прийшли до мене, сказали: «Якщо він не мертвий, то, значить, він напевно
живий».
Потім я сказав брехню, і в мене почав рости ніс, і я не міг пролізти у двері, і
тому я пішов з Лисицею і Котом і закопав чотири золоті монети, бо одну ми
проїли в таверні, а Папуга почав реготатись, і я не те що двох тисяч монет, жодної
не зібрав. Суддя, дізнавшись, що мене пограбували, посадив мене одразу до
в’язниці, щоб догодити злодіям; вийшовши звідти, я побачив чудове гроно
винограду в саду і попався в пастку. А селянин цілком справедливо начепив на
мене собачий нашийник, щоб я стеріг курник, потім він визнав, що я не винним, і
відпустив мене, а Змія з хвостом, з якого йшов дим, почала сміятися, і в неї лоп-
нула жила в грудях. Я повернувся до будинку Прекрасної Дівчинки, яка померла,
109
і Голуб, побачивши, як я плачу, сказав: «Я бачив твого батька, він майструє
човника, шоб вирушити тебе шукати», а я йому сказав: «О, якби я мав крила», а
він мені сказав: «Хочеш поїхати до свого батька?», а я йому сказав: «Дуже хотів
би, якби міг».— «Я тебе туди віднесу», а я спитав: «Як?», тоді він мені сказав:
«Сідай мені на спину». Ми летіли цілу ніч, потім уранці всі рибалки, що дивилися
на море, сказали мені: «Он там нещасний чоловік потопає у човнику», і я здалеку
одразу пізнав вас, бо так мені підказало серце, і робив вам знаки, щоб ви
повернулися назад на берег.
— Я тебе теж упізнав,— сказав Джеппетто,— і дуже хотів повернути до
берега, але як! Море розбурхалося, і велика хвиля перекинула човен. А жахлива
Акула, яка плавала поблизу, тільки-но побачила мене у воді, враз кинулася до
мене і проковтнула, мов таблетку.
— І давно ви вже тут? — спитав Піноккіо.
— З того самого дня. Вже минуло два роки. Два роки, мій Піноккіо, які здалися
мені двома століттями.
— А як же ви тут жили? Що їли? Де ви взяли свічку? А сірники, щоб запалити
її, хто вам дав?
— Зараз я розкажу тобі все. Так-от, та сама буря, що перекинула мій човник, потопила великий торговий корабель. Усі моряки врятувалися, а корабель пішов
на дно, і Акула, яка того дня мала чудовий апетит, проковтнула і корабель.
— Як? Весь одразу?
— Весь як був. Виплюнула тільки щоглу, що застрягла у неї в зубах, мов
риб’яча кістка. На моє щастя, цей корабель був завантажений м’ясними
консервами, сухарями, пляшками з вином, родзинками, сиром, кавою, цукром, лойовими свічками і сірниками. Завдяки цьому я зміг прожити тут два роки, але
припаси скінчилися, на судні вже нема нічого, і ця свічка, яка горить на столі,—
остання.
— А що ж потім?
— А потім, любий мій, ми обидва сидітимемо в темряві.
— Тоді, тату,— сказав малий,— не можна гаяти часу. Треба подумати про те, як звідси втекти.
— Утекти? Яким чином?
— Вибратися з пащі Акули і пуститись уплав через море.
— Добре тобі казати. Але я, любий Піноккіо, не вмію плавати.
— Дарма! Ви сядете мені на спину, а я чудовий плавець, і довезу вас живим і
здоровим до берега.
— Це тобі так здається! — заперечив Джеппетто, похитавши головою і сумно
всміхнувшись.— Хіба може дерев’яний хлопчик, метр заввишки, як оце ти, мати
стільки сили, щоб понести мене вплав на спині?
— Спробуйте й побачите! І якщо нам судилося загинути, то хоч помремо
разом.
Піноккіо узяв свічку і пішов уперед, освітлюючи шлях.
— Ідіть за мною і нічого не бійтеся,— сказав він батькові.
Так вони пройшли чимало — через весь шлунок і тулуб
Акули. Та коли досягли місця, де починається горло страховиська, вирішили
краще зупинитися, щоб роздивитись і вибрати слушну мить для втечі.
Слід сказати, що Акула була вже дуже стара, страждала на астму і мала хворе
серце. Тому вона спала з роззявленою пащею. Піноккіо, який спершу виглянув з
горла, побачив удалині клапоть нічного неба, всіяного зорями, і повний місяць.
— Саме добра година для втечі,— прошепотів він.— Акула спить, як байбак, море спокійне, і видно як удень. Ходімо, таточку, зі мною, і ми врятовані.
Як сказали, так і зробили. Втікачі піднялися горлом морського чудовиська і
опинились у величезній пащі. Так вони дійшли до язика. Він був широкий і
довгий, як алея в парку. І ось коли вони вже мали кинутися в море, Акула раптом
чхнула і при цьому так здригнулася, що Піноккіо і Джеппетто скотилися назад у
черево страховиська.
Свічка погасла, батько з сином опинилися в темряві.
— А що ж тепер? — стривожено спитав Піноккіо.
— Тепер, синку, ми вже напевне загинули.
— Чому загинули? Дайте мені руку, таточку, і глядіть не посковзніться.
— Куди ти мене поведеш?
— Спробуємо ще раз, Ходімо зі мною, і нічого не бійтеся.
По цих словах Піноккіо взяв батька за руку І повів за собою. Ступаючи
навшпиньки, вони піднялися горлом чудовиська, пройшли весь язик і перебралися
через три ряди зубів.
Перед тим як стрибнути в море, дерев’яний хлопчик сказав батькові:
— Сідайте мені на спину і обніміть міцно-міцно. А решта все — мій клопіт.
Як тільки Джеппетто зручно вмостився на синовій спині, Піноккіо,
перевіривши, чи все гаразд, скочив у море і поплив. Море було спокійнісіньке, як
миска з олією, сяяв повний місяць. Акула спала таким глибоким сном, що її не
розбудив би й гарматний постріл.
XXXVI. ПІНОККІО НАРЕШТІ СТАЄ З ДЕРЕВ'ЯНОЇ
111
ЛЯЛЬКИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ
Піноккіо бадьоро плив до берега, коли раптом помітив, що батько, який сидів у
нього на спині, до половини зануривши ноги у воду, дрібно-дрібно тремтить, ніби
його б’є лихоманка.
Від чого ж він тремтів: від холоду чи від страху? Хто знає? Можливо, від того й
від того. Але Піноккіо, думаючи, що батько трясеться від страху, промовив, щоб
підбадьорити його:
— Тримайтесь, тату! За кілька хвилин ми дістанемося до землі і будемо
врятовані.
— А де ж той благословенний берег? — тривожно спитав дідусь і примружив
очі, ніби кравець, що втягає нитку в голку.— Я дивлюся та й дивлюся на всі боки, а все бачу саме тільки небо і море.
— Але я вже бачу берег,— промовив дерев’яний хлопчик.— Щоб ви знали, я
— як кіт: вночі бачу краще, ніж удень.
Бідолаха Піноккіо навмисне сказав неправду, щоб підбадьорити старого. А
насправді він уже трохи побоювався: сили його танули, дихав він важче.
Він плив, поки мав сили, потім повернув голову до Джеппетто і сказав
задихаючись:
— Таточку мій... допоможіть мені... я помираю!
Батько з сином думали, що вже загинули, коли почули хрипкий голос:
— Хто це там помирає?
— Я і мій нещасний батько.
— Я пізнаю цей голосок! Ти Піноккіо!
— Правда, а ти хто?
— А я Тунець, товариш твій по ув’язненню в череві
Акули.
— А як тобі пощастило втекти?
— Я зробив, як ти. Ти показав мені шлях до порятунку.
— Мій Тунцю, ти нагодився дуже вчасно! Благаю тебе, заради твоїх дітей,
допоможи нам, а то ми загинемо.
— Залюбки і від щирого серця,— сказав Тунець.— Хапайтесь обоє за мого
хвоста. Я за чотири хвилини дотягну вас до берега.
Джеппетто і Піноккіо, звісно, одразу скористалися з цього запрошення. Але, замість учепитися за хвоста, вони вирішили, що буде краще сісти верхи на Тунця.
Так і зробили.
— Може, ми занадто важкі?
— Важкі? Аніскілечки, ви мені неначе дві порожні черепашки,— відповів
Тунець, який був з добре теля завбільшки. Коли всі троє підпливли до берега, Піноккіо перший вистрибнув на сушу, щоб допомогти батькові зійти. Потім
він звернувся до Тунця і голосом, сповненим вдячності, сказав:
—Любий друже, ти врятував мого батька! Я не знаходжу слів, щоб як слід
подякувати тобі. Дозволь поцілувати тебе на знак вічної вдячності.
Тунець висунув з води писок, і Піноккіо, ставши навколішки, палко поцілував
його. Бідолаха Тунець, украй розчулений цим, розплакався і, соромлячись своїх
сліз, пірнув під воду й зник.
Тим часом настав день. Піноккіо, взявши руку Джеппетто, який ледве стояв на
ногах, сказав:
— Спирайтеся на моє плече, любий таточку, і ходімо. Будемо йти поволі-
поволі, як мурахи, і коли стомимося, то відпочинемо.
— А куди ми подамося? — спитав Джеппетто.
— Пошукаємо якийсь будинок чи хатину, де б нам могли дати скибку хліба та
в’язку соломи на постіль.
Не пройшли вони й сотні кроків, як побачили край шляху двох жебраків з
огидними пиками.
Це були Кіт з Лисицею, але впізнати їх одразу було важко. Уявіть собі, Кіт
через те, що весь час прикидався сліпим, насправді осліп, а Лисиця дуже
постаріла, один бік у неї обліз, а хвоста зовсім не було. Ця жалюгідна злодійка так
зубожіла, що одного дня мусила продати навіть свій пишний хвіст мандрівному
купцеві, і той купив його на віяло від мух.
— О Піноккіо,— вигукнула Лисиця плаксивим голосом,— зглянься над нами,
бідними каліками.
— Каліками! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! — відповів дерев’яний хлопчик.— Ви вже раз
обдурили мене, вдруге вам не вдасться!
— Повір, Піноккіо, ми тепер бідні й нещасні насправді!
— Насправді! — повторив Кіт.
— Якщо ви нещасні, то по заслузі. Пригадайте прислів’я: «Краденими грішми
не розбагатієш». Прощавайте, шахраї!
— Змилуйся над нами!
— Над нами!
— Прощавайте, шахраї!
— Не покидай нас!
— Нас! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! Згадайте прислів’я: «Хто вкрав у сусіда куртку, помре
без сорочки».
По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійнісінько рушили далі. Пройшовши
метрів сто, побачили в кінці стежки посеред парку гарну хатинку, вкриту
черепицею.
— В цій хатині хтось живе,— сказав Піноккіо.— Ходім постукаємо.
Підійшли, постукали в двері.
113
— Хто там? — запитав голосок зсередини.
— Бідний батько з бідним сином, без хліба й без даху над головою,— відповів
дерев’яний хлопчик.
— Поверніть ключ, і двері відчиняться,— промовив той самий голосок.
Піноккіо повернув ключ, і двері відчинилися. Увійшовши в хатину, подивилися
туди й сюди, але не побачили нікого.
— А де ж хазяїн? — здивовано спитав Піноккіо.
— Я тут, нагорі!
Батько й син подивилися вгору й побачили на балці Цвіркуна-балакуна.
— О, здоров був, мій любий Цвіркуне,— ввічливо привітався Піноккіо.
— Тепер ти називаєш мене своїм любим Цвіркуном, еге ж? А згадай, як ти, виганяючи з дому, вдарив мене молотком.
— Твоя правда, Цвіркуне! Прожени мене, сам удар мене молотком, але
зглянься над моїм сердешним батьком.
— Я жалію і батька, і сина, але хотів тобі нагадати, що в житті, по можливості, треба ставитися до всіх ввічливо, щоб і до тебе ставилися так само.
— Твоя правда, Цвіркуне, твоя правда. Я назавжди запам’ятаю цю твою
науку. Скажи, будь ласка, звідки в тебе отака гарна хатина?
— Цю хатину мені подарувала одна гарненька Кізонька, в якої чудова блакитна
шерсть.
— А куди пішла Кізонька? — спитав Піноккіо, надзвичайно здивувавшись.
— Я цього не знаю.
— А коли повернеться?
— Не повернеться більше ніколи. Вчора вона пішла звідси сумна-сумна і
мекала без угаву, ніби хотіла вимовити: «Бідний Піноккіо, я вже більше його не
побачу: його зжерла Акула».
— Вона так сказала? Значить, це була вона! Вона! Моя люба Фея! — закричав
Піноккіо і розпачливо заридав.
Добряче виплакавшись, він витер очі і зробив з соломи гарну постіль для
старенького Джеппетто. Потім спитав у Цвіркуна-балакуна:
— Скажи мені, Цвіркунчику, де б я міг роздобути склянку молока для мого
бідного батька?
— За три гони звідси живе городник Джанджо, який тримає корів. Піди туди і
там добудеш молока.
Піноккіо кинувся бігцем до хати городника Джанджо.
Але той сказав:
— Скільки молока ти хочеш?
— Повну склянку.
— Склянка молока коштує один сольдо. Давай гроші.
— У мене немає ані чентесімо,— розчаровано сказав Піноккіо.
— Погано, мій дерев’яний хлопчику. Якщо в тебе немає ані чентесімо, я не
маю ані краплини молока.
— Ну що ж! — сказав Піноккіо і повернувся йти.
— Почекай-но трохи,— сказав Джанджо.— Може, ми домовимося. Ти не
покрутиш мені колесо?
— Яке колесо?
— Дерев’яне. Щоб вода йшла на город.
— Спробую.
— Тоді слухай: витягнеш сто відер води, і я за це наллю тобі склянку молока.
— Гаразд.
Джанджо повів дерев’яного хлопчика на город і показав, як крутити корбу.
Піноккіо мерщій став до роботи. Поки натягав сто відер води, то вкрився потом з
ніг до голови.
Не було, мабуть, у світі важчої роботи.
— Досі цю роботу виконував мій ослик,— сказав городник.— Та зараз він
здихає.
115
— Можна мені подивитися на нього? — спитав Піноккіо.
— Будь ласка.
Зайшовши у стайню, Піноккіо побачив гарного ослика, який лежав на соломі, знесилений від голоду і непосильної праці. Придивившись до нього, Піноккіо
подумав: «Десь я цього ослика бачив! Я його звідкись знаю!»
Нахилившись, Піноккіо спитав по-ослячому:
— Хто ти?
Почувши це запитання, ослик розплющив очі, що вже згасали, і пробелькотів
теж по-ослячому:
— Я Гнот-тик.
Після цього він заплющив очі і здох.
— Ох, нещасний Гнотику! — шепотів Піноккіо і втер віхтиком соломи сльози, що котилися по обличчю.
— Ти так жалкуєш за ослом, ніби він твій,— сказав городник.— А що ж казати
мені, заплативши за нього добрячі гроші?
— Знаєте, це був мій друг.
— Твій друг?
— Так, мій товариш по школі.
— Як?! — зареготав Джанджо.— Як? Відколи це осли стали товаришами по
школі?.. Уявляю, як добре ви вчилися!
Дерев’яного хлопчика боляче вразили ці слова, але він нічого не відповів. Він
узяв склянку ще тепленького молока і повернувся з ним до хати.
Минуло вже п’ять місяців, як Піноккіо щодня вставав на світанку і ходив
крутити корбу, щоб заробити склянку молока хворому батькові. Молоко дуже
допомагало старому. Більше того. За цей час Піноккіо навчився плести кошики
з очерету. Гроші, шо вторгував за них, він витрачав дуже розумно, на повсякденні
потреби. Крім того, він сам змайстрував зручне крісло на коліщатках, в якому
вивозив свого батька в гарну погоду на свіже повітря.
А вечорами він учився читати й писати. В сусідньому селі він дешево купив
грубезну книжку без обкладинки та без заголовка і вправлявся в читанні. Писав
він підструганою, як перо, соломинкою. Не маючи ні чорнила, ні чорнильниці, він
умочав її. в горщечок з соком шовковиці та вишні.
Ось так, завдяки великому бажанню вчитися і працювати, Піноккіо зміг
забезпечити не тільки вигідне життя своєму хворому батькові, але навіть зібрав
грошей, щоб купити собі нову одежу.
Одного ранку він сказав батькові:
— Я піду на базар купити собі курточку, ковпачок і черевики. Коли я
повернуся додому,— додав він усміхаючись,— то буду так одягнений, що ви
подумаєте, ніби я великий пан.
Вийшовши з дому, дерев’яний хлопчик побіг, веселий і задоволений. Раптом
він почув, що хтось його кличе на ім’я. Оглянувшись, він побачив гарного
Слимака, який виповз із кущів.
— Ти мене не впізнав? — спитав Слимак.
— Може, так, а може, й ні.
— Хіба ти не пам’ятаєш Слимака, який служив у Феї з блакитним волоссям?
Не пригадуєш, як я спустився униз, щоб посвітити тобі, а ти застряв ногою у
дверях?
— Я все пригадав,— вигукнув Піноккіо.— Скажи мені швидше, любий
Слимачку, де ти покинув мою
добру Фею? Що вона робить?
Чи простила мені? Пам’ятає
про мене? Чи ще любить мене?
Чи далеко вона звідси? Де її
знайти?
На всі ці запитання, які
дерев’яний хлопчик випалив
одним духом, Слимак відповів,
як завжди, спокійно:
— Любий Піноккіо,
нещасна Фея лежить у лікарні.
— В лікарні?
— Так, на превеликий жаль!
Від багатьох злигоднів, що
судилися їй, вона тяжко
захворіла і не має за що навіть купити собі скибочки хліба.
— Справді? Якого болю завдав ти мені своїми словами! О бідна Фея! Бідна
Фея! Бідна Фея! Коли б я мав мільйон, я б якнайшвидше відніс їй... Але в мене
тільки сорок сольдо. Ось вони. Я саме йшов купити собі нову одежу. Візьми
їх, Слимаче, і негайно віднеси моїй добрій Феї.
— А як же твій новий одяг?
— Що мені той одяг? Я б навіть продав оце дрантя, яке на мені, аби допомогти
їй. Іди, Слимаче, і швидше!
І за два дні повертайся сюди знову, я думаю, що дам тобі ще кілька сольдо. Досі
я працював тільки на свого батька. Відсьогодні я працюватиму на п’ять годин
більше, щоб підтримати і мою добру маму. До побачення, Слимаче, через два дні
я чекаю тебе тут.
Слимак побіг на диво швидко, мов ящірка в жарку серпневу пору.
Коли Піноккіо повернувся додому, батько запитав його:
— А де ж твій новий одяг?
— Я не міг знайти для себе нічого. Хай так і буде! Куплю іншим разом.
Цього вечора Піноккіо працював не до десятої години, а до півночі і замість
восьми очеретяних кошиків зробив шістнадцять. Потім ліг у ліжко і заснув. У сні
він побачив Прекрасну Фею. Поцілувавши його, вона з усмішкою промовила:
— Молодець, Піноккіо! За твоє добре серце я прощаю тобі всі капості, які ти
вчинив до сьогоднішнього дня.
Діти, які допомагають батькам, коли тих спіткають злидні чи хвороба, завжди
заслуговують на велику похвалу і велику пошану, навіть коли вони не завжди
слухняні і гарно поводяться.
Будь завжди справедливий, матимеш щастя у житті.
На цьому сон закінчився, і Піноккіо, прокинувшись, широко розплющив
