Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

В 1516–1517 в состав Т(урции) были включены Сирия, Палестина, Египет, Хиджаз, в 1519 — часть Алжира. В 16 в. мощный Османский флот контролировал почти весь Средиземноморский бассейн. В 1521 тур(ецкие) войска завоевали Белград. В Мохачской битве 1526 они нанесли тяжелое поражение венг(ро)-чеш(ским) войскам, а затем захватили значительную) часть Венг(ерского) королевства» [25, т. 26, с. 375].

Таким чином Московія та Кримське ханство, постійно воюючи проти Лівонії, Польщі і Великого Литовсько-Руського князівства, відволікали від Османської імперії, по суті, найкращі лицарські сили європейських країн, допомагаючи Османам перемагати і на Заході, і на Сході.

У травні місяці 1514 року, виконуючи вказівки союзників, Москва черговий раз розпочала війну.

Використавши чвари між польським королем та імператором Священної Римської імперії, Василю III вдалося закупити в останнього кілька сотень потужних осадних гармат разом з обслугою під керівництвом гармаша Стефана. Звичайно, з московськими дикунами імператор і говорити б не став, тому Василь III використав князя Михайла Глинського, пообіцявши йому віддати, після завоювання, Смоленське князівство.

Ось що писав про завоювання Смоленська М.М. Карамзін у своїй «Истории…»:

«Поощряя Василия к неутомимости в войне, Михаил Глинский ручался за успех нового приступа к Смоленску, с условием,..чтобы Великий князь отдал ему сей город в Удел наследственный. По крайней мере, Глинский оказал тогда Государю важную услугу, наняв в Богемии и в Германии многих людей искусных в ратном деле, которые приехали в Москву…» [13, т. VII, с. 37].

Згідно із літописами, саме завдячуючи гармашеві Стефанові та Михайлові Глинському, Московія 31 липня 1514 року вперше оволоділа Смоленськом. До 1514 року Білокам’яна ніколи цим містом не володіла. Така правда. Як пише сучасний білоруський історик:

«Теперь путь в земли Литвы был свободен. Вскоре пали Мстиславль, Кричев, Дубровно» [173, с. 189].

Велике Литовсько-Руське князівство у Мінську провело прискорений збір свого війська, назустріч «російській армії чисельністю 80 тисяч чоловіків» князь Костянтин Острозький, який особисто очолив похід, повів армію ледь більшу 30 тисяч воїнів.

«Чисельність русько-литовських збройних сил була значно меншою, ледь перевищуючи 30 тис(яч) чол(овіків)» [65, с. 73].

Зазначимо, що місце битви вибрав особисто головнокомандувач московського війська боярин Іван Челяднин.

«27 и 28 августа на переправах через Березину и Бобр литвины уничтожили передовые заставы московитов и направились к Орше. Московский воевода Иван Челяднин решил не распылять свои силы, а дать генеральное сражение, чтобы уничтожить армию ВКЛ одним ударом. Он отходил на восток в поисках подходящего места для битвы, пока не нашел таковое в четырех верстах от Орши, возле небольшой реки Крапивны, одного из притоков Днепра. Тут и стали лагерем его войска, поджидая литвинов» [173, с. 189–190].

«Гетман пришел к Днепру в ночь с 7 на 8 сентября и с ходу начал переправу. Конница преодолела реку вплавь и прикрыла наводку мостов. Пехота и артиллерия перешли по двум понтонным мостам (в качестве понтонов литвины использовали хорошо законопаченные и просмоленные бочки, соединив их цепями и привязав к ним веревками бревна)» [173, с. 190].

Наводячи цитати, автор дав можливість переконатися читачам, що:

1. Місце битви обирали московити.

2. План битви був схвалений заздалегідь.

Московські байки про те, що треба було вдарити по війську князя Острозького під час переправи, не варті щербатої копійки, звичайно, московської. Вночі, в суцільній темряві, перебуваючи за кількасот метрів від переправи, московити аж ніяк не могли визначити кількість війська на берегах Дніпра. Крім того, переправляючись двома наплавними мостами, князь Костянтин Острозький, без сумніву, всю навколишню територію тримав під артилерійським прицілом. Тому всі оті московські базікання про «дурного боярина Челяднина» та «його розумних помічників» — є звичайними імперськими «доважками брехні». Московія у тій битві, 8 вересня 1514 року, не мала жодного шансу на перемогу. Кремль головні причини поразки завжди приховував, дозволяючи своїм та чужим дилетантам поширювати другорядні міфи-вигадки.

Головною причиною поразки московських військ у битві 1514 року під Оршею була московська відсталість. Український гетьман Костянтин Іванович Острозький (Галицький) вперше у баталії під Оршею застосував польову артилерію. Що давно практикувала Європа, і з чим вперше на полі битви зіткнулися московити. Вперше! Московія у ті роки при допомозі європейських гармашів тільки вчилася застосовувати, як тоді говорили, — «огнестрельный снаряд» при штурмі та захисті фортець. Вони, московити, й думки не мали, що тим «огнестрельным снарядом» хтось почне стріляти на полі бою.

Ось що писав М.М. Карамзін в розділі «Состояние России. Г(оды) 1462–1533»:

«Конница составляла главную силу; пехота не могла с успехом действовать в степях против неприятелей конных. Оружием были лук, стрелы, секира, кистень, длинный кинжал, иногда меч, копье… Пушки не считались весьма нужными в поле; вылитые итальянскими художниками для защиты и осады городов, они стояли неподвижно в Кремле на лафетах. В битвах мы надеялись более на силу, нежели на искусство…» [13, т. VII, с. 109].

У тих роках Москва вперше пробувала наздогнати Європу. Далі таких спроб було — десятки. Звичайно, Московії іноді вдавалося наздогнати передові країни Європи в технічному розвитку. Особливо — у військовій сфері. Але такий стан тягнувся недовго. Будучи воєнно-тоталітарно-загарбницькою державою, Москва, безумовно, завжди відставала та знову кидалася в перегони. І так тривало завжди.

Коли сьогодні хтось стоїть на роздоріжжі і не знає куди йти: чи до Європейського Союзу, чи до Митного, я подумки собі нагадую, що Кремль може нам запропонувати минуле: рискаль, шуфлю, кайло, ломик, кувалду, балалайку і щось подібне. Європа нам запропонує: «Зінгер», «Шкоду», «Мерседес», «Цейс», «Пежо» і так далі. Навіть найгірші зразки європейської продукції кращі за російські балалайки і «Москвичі», не кажучи про їхнє табірне кайло. А ще ж існують «московські братні обійми».

Та повернімося до битви 1514 року.

«Когда солнце встало, все литовское войско уже стояло перед московитами. Его боевой порядок имел две основные линии: в первой стояла конница (в два эшелона), во второй находились пехота и артиллерия. Левый фланг первой линии составила тяжелая польская конница;.. правый — литвинская легкая кавалерия… Пехотинцы расположились в несколько шеренг друг за другом, несколько сотен их были вооружены пищалями (рушницами). Половину своих пушек гетман поставил в центре пехоты, другую — на правом фланге за литвинской конницей» [173, с. 191].

«Московские пешие войска заняли позицию тремя растянутыми линиями, упираясь левым флангом в болото у Крапивны (притоки Дніпра. — В.Б.). Такое построение предназначалось для фронтальной атаки и позволяло постепенно наращивать силу удара. Впереди пехоты находилась конница» [173, с. 191].

Слід зазначити, що «Московське