Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Не міг український народ робити своїм національним героєм у XVI столітті вихідця цього роду Байду-Вишневецького та сотні років оспівувати його в піснях, тоді як польський та литовські народи такого свого національного героя не знають.

«Повернувшись з полону, наш герой знову отримав гетьманську булаву. Цей факт свідчить, наскільки високо цінували його як полководця. Упродовж багатьох наступних років князь переважно воював зі «степом», здобувши низку блискучих перемог над переважаючими силами татар. Найбільш резонансними були перемоги у битві на Лопушнянському полі під Вишнівцем (28 квітня 1512 р.) та біля річки Ольшаниці на Київщині (6 лютого 1527 р.). У першому й другому випадках, за свідченням сучасників, були розбиті орди чисельністю понад 20 тис. осіб. І це при тому, що війська, якими командував Костянтин Іванович, були значно меншими.

Особливо значний резонанс у країнах Центральної та Східної Європи викликала битва під Вишнівцем. Її розлого описав, використовуючи віршову форму, уже згадуваний польський хроніст М. Стрийковський» [196, с. 23–24].

а) Битва під Вишнівцем (1512 р.)

Слід пам’ятати, що князі Острозькі-Галицькі, а серед них і Костянтин Іванович, були палкими патріотами своєї землі. Недаремно автор поеми про битву 1512 року вклав в уста князя Костянтина ось таку патріотичну промову:

«Гей, товариші мої, товариство миле,

Неминуче діло нам випало в цій хвилі,

Серце не дає мовчать зараз перед вами,

Подивіться навкруги — що діється з нами.

Як потоптана земля, де не глянуть очі.

Орди хижі, навісні кривдять і толочать

Нашу землю, а вона кожному з нас мила,

І яке ж то лихо їй нині учинилось,

Геть спустошена лежить, статки і надії

Знищені, а через те став поганин смілий.

Скрізь нужденні орачі, гляньте ж бо, блукають,

Вигнані з своїх осель, що робить, не знають.

Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,

І жінок, і діточок тягнуть у неволю

На ганьбу, чоловіки в ланцюги закуті,

Сил немає говорить — горе скрізь і скрута.

Чи ж не знаєм, як брати наші нарікають

Та у відчаї плачі до небес здіймають,

А надію лиш на нас бідні покладають,

Із жінками та дітьми тяжко потерпають.

Хто ж покривджені життя візьме в оборону,

За спустошені поля, вигнаних із дому

Хто помститься, як не ми? Он у полі близько

Ворог той, що і лани, й села наші нищить…»

[44, с. 526–527].

Зазначимо: автор поеми порівнював Костянтина Острозького з такими великими постатями, як Гектор, Ганнібал, Геркулес тощо. Послухаємо:

«Попереду Костянтин, як Гектор, величний.

Підбадьорюючи всіх, їде з булавою…»

Або:

«…як Ганнібал, в шишаку чубатім,

Польських кінних шикував у лівому розі…»

Та ще:

«Булаву, як Геркулес, вгору викидає,

Братом кожного зове, мужність уселяє…»

[44, с. 527].

Князь Костянтин Іванович користувався у своїх одноплемінників заслуженою славою і, звичайно, — пошаною. Це вже московщина відбила в українців пам’ять і змусила поклонятися своїм вигаданим ідолам: Олександру Невському, Дмитру Донському та збоченцями-убивцям — царям Івану Грозному, Петру Першому і так далі. Настав час схаменутися!

У битві під Вишнівцем 1512 року брали участь також інші гілки знаменитого роду князів Галицьких. Послухаємо:

«У 1512 році він (Михайло Васильович Вишневецький. — В.Б.) стає героєм блискучої перемоги над татарами в долині ріки Горинь.

Недалеко від Вишнівця біля села Лопушне в урочищі, де ще на початку XX ст. було видно сліди розлогих окопів, засипаних чотирикутників, порослих міцними дубами і ясенами, що встигли вирости за минулі чотири віки. Колись, у давнину, тут проходив шлях орди на Волинь. Урочище це було місцем кривавої сутички наших предків з татарами, які билися тут двічі.

У 1494 році тут був вирізаний невеликий загін волинян, що заступив шлях орді, яка просувалася в глиб краю. А через 18 років тут помстилися за полеглих братів.

28 квітня, в день Св. Віталія, на лопушанському полі зійшлися у смертельному двобої 26-тисячна орда перекопського хана Менглі-Гірея та невеликий об’єднаний загін (русько. — В.Б.) -польсько-литовських військ під командуванням К.І. Острозького.

Перед небезпекою, що загрожувала їхньому родовому гнізду, князь Михайло Вишневецький та четверо його синів — у перших лавах оборонців, у волинському ополченні. І хоча сили були нерівні і за ворогом чисельна перевага, військовий талант К. Острозького та чудеса стійкості і відваги, проявлені захисниками, допомогли розбити татар і отримати блискучу перемогу.

Ця битва ввійшла в історію як одна з найкращих операцій, проведених князем Острозьким, «цим руським Сципіоном», як його називали…

За успішну боротьбу з татарами король Сигізмунд І у 1514 році надав князю М. Вишневецькому привілей на місто Брагін (територія сучасної Білорусії) з навколишніми селами і всіма правами» [196, с. 8–9].

Оскільки в другій книзі «Україна-Русь» ми аналізували цю битву та навели текст поеми про неї давнього автора, то, зрозуміло, що повторюватися не слід.

Наостанок зауважимо: навіть той факт, що у наведеній поемі поруч згадуються князь Михайло Васильович Вишневецький зі своїми синами та зовсім невідомий «князь Андрій із Збаража», тобто значно дрібніша особа Великого князівства та Польщі, чи, приміром, «кам’янецький Миколай», свідчить насамперед про спорідненість родів Острозьких і Вишневецьких та про те, що рід князів Вишневецьких був підпорядкованим родом князів Острозьких. Чого не могло бути, якби Вишневецькі походили з роду Корибутів, це — аксіома!

б) Розгром московитів (1514 рік)

Однією із найславніших перемог князя Костянтина Острозького стала його перемога над московитами під Оршею 8 вересня 1514 року. Та перемога українського (руського) князя досі мулить пам’ять сучасним московитам, тому вони й поширюють про неї різні брехливі вигадки. Отже, про ту битву слід нашим східним сусідам нагадувати постійно. Одночасно на ній треба вчитися, як перемагати московитів.

«У 1512 р. розпочалася нова московсько-литовська війна. Московські війська підступили під Смоленськ, узявши його в облогу. Правда, ні в 1512-му, ні в 1513 рр. місто не було взяте» [46, с. 26].

Про те, як 1514 року московити завоювали за допомогою зрадника Михайла Глинського Смоленськ та як представник династії татарських князів Шуйських вішав після того на стінах Смоленської фортеці невинних громадян, ми розповідали у попередній книзі. Тож повторяти розповідь про всі ті жахи не варто.

«Перша сутичка між московською армією та військами Великого князівства Литовського (-Руського. — В.Б.)