Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Тобто шановна професор цілком свідомо визнала, що саме Федір Острозький брав участь у «гуситських війнах», а не вигаданий Несвизький. Правда, професорка перед тим повідомила нам, що й рід князів Острозьких належить до литовських князів роду Гедиміна, її в тому переконав поляк Пузина. А, відтак, про литовський князівський рід Острозьких можна говорити й правду. Хоча, звичайно, і до правди слід додавати можливі «доважки брехні». Наприклад, що «Фридерик» брав участь у «гуситських війнах з 1422 по 1438 роки», чи «додому, вочевидь, не повертався» тощо. Що суперечить спогадам посла англійського і французького королів Гілльбера де Ланноа (1421 р.), а також ставить під сумнів участь князя Федора Федоровича у війні Польщі з Руссю (Україною) за Поділля 1430–1434 років. Зате залишає можливість говорити про вигаданого Федора Несвизького.
Дуже вже не люблять деякі сучасні історики український народ, хоча безмежно люблять його землю і плоди української тяжкої праці.
Та згадаємо гучні перемоги славетного Федора Острозького (молодшого) тих далеких часів.
Гуситські війни
Сьогодні не можуть існувати жодні заперечення щодо повномасштабної участі українського війська на чолі з князем Федором (молодшим) Галицьким у потужних гуситських вінах 1420–1427-х років. На мою думку, ту військову силу слід оцінювати в п’ять-десять тисяч осіб, тому про неї і згадують історики. Гуситські війни, згідно із європейськими джерелами, точилися продовж 1419–1437 років, після чого «таборити» припинили боротьбу — впала їхня остання твердиня (фортеця) — Сіон.
Послухаємо Велику Радянську Енциклопедію:
«30 июля 1419 произошло революционное выступление пражского плебса во главе с Яном Желивским, положившее начало вооружённой борьбе, охватившей всю Чехию. Центрами движения стали гг. Прага, Пльзень, Табор. Чехия раскололась на два враждующих лагеря — феод(ально)-католический и гуситский… В гуситском лагере было подавляющее большинство населения Чехии. В нём с самого начала обозначилось два крыла — умеренное и радикальное, имевшие разные цели, но в моменты опасности, угрожавшей со стороны феод(ально)-католического лагеря, объединявшие свои усилия… Умеренные объединяли магистров-богословов Карлова ун(иверсите)та, часть панов и рыцарей, ср(еднее) духовенство, богатых ремесленников. Программа их была изложена в т(ак) н(азываемых) Четырёх пражских статьях (июль 1420). К радикальному крылу — «общине таборской» (как они называли себя, отсюда их назв(ание) табориты) — принадлежали широкие слои крестьянства, гор(одской) плебс, бедное духовенство, часть мелкого дворянства, ремесленники. Требования таборитов, изложенные в программе т(ак) н(азываемой) Двенадцать пражских статей (август 1420), были направлены на радикальную реформу церкви, лишение её богатств и власти, ликвидацию частной собственности, феод(альных) привилегий…» [25, т. 7, с. 464].
Зрозуміло, що руський (український) князь Федір (Федорович) Острозький зі своїм військом не міг підтримувати радикальні вимоги таборитів. Хоча окремі з них не заперечував.
В ході війни серед повсталих з’явився ряд талановитих полководців, таких як: Ян Жижка, Прокіп Великий, Ян Рогач та інші. Без жодного сумніву, до полководців і керівників гуситських війн слід зарахувати і руського (українського) князя Федора (молодшого) Острозького, сина якого у 1422 році обрали чеським королем. Це незаперечні факти історії. Тому нам, українцям, треба прискіпливіше і ґрунтовніше заглибитися в історичну науку Чехії і Словаччини. Там має бути помітним наш, український слід.
Послухаємо далі ВРЕ (третє видання), хоча вона й подає матеріал в суто марксистському дусі:
«В апреле 1420 папа Мартин V и император Сигизмунд І (Люксембурзький. — В.Б.) объявили крестовый поход против Чехии. Крестоносцы осадили Прагу, но 14 июля были наголову разбиты гуситами под руководством Яна Жижки на Витковой горе (впоследствии в его честь назв(ана) Жижковой). Руководимые талантливыми полководцами Жижкой, Прокопом Великим (Большим) и др(угими) (за радянських часів забороняли згадувати українського князя-полководця Федора Острозького (молодшого). Дякуємо за те, що хоча б позначали словами «и другие». — В.Б.), применившие новую тактику (чисто українсько-козацьку. — В.Б.) боя (повозки в форме подвижного лагеря; новые рода войск — повозочные и пушкарские), таборитские войска стали грозной воен(ной) силой…
После поражения у Витковой горы участников 1-го крестового похода европ(ейская) реакция организовала ещё ряд крестовых походов, окончившихся провалом. Под руководством Жижки был разгромлен (10 января 1422 под Немецки-Бродом) 2-й крестовый поход, 3-й завершился бегством крестоносцев из-под Тахова (осень 1422). В дальнейшем имп(ераторское) войско было разбито Прокопом Великим при Усти над Лабой (16 июня 1426). Были также отражены 4-й и 5-й крестовые походы (4 августа 1427 у Тахова и 14 августа 1431 при Домажлице).
Несмотря на воен(ные) успехи, многолетняя борьба, постоянные вторжения врагов, опустошавших страну, разрушили производит(ельные) силы Чехии и побудили рыцарские и бюргерские элементы к примирению с имп(ератором) Сигизмундом I…» [25, т. 7, с. 465].
Звичайно, вплинув на ситуацію й відвід руських (українських) військ десь у 1428 році, після порозуміння Сигізмунда І Люксембурзького з Вітовтом. Не забуваймо, що назрівала війна Литовсько-Руського князівства з Польщею. Остання до того протистояння підштовхувалася католицьким Римом, який очолював усі хрестові походи в Чехію.
Не забуваймо, руське (українське) військо брало участь на боці гуситів та перебувало на теренах Чеської держави на підставі Воранського договору, укладеного на початку 1421 року. Послухаємо:
«Союз между Витольдом и посланниками Богемских Гуситов был заключен в 1421 году на Воранах на Мерече; Длуг(ош), XI, 436» [7, с. 436].
Автор свідомо навів слова професора Ф. Бруна, який зіслався на першого офіційного історика Польщі Яна Длугоша, де той одночасно повідомив, що очолював українське військо у Чехії Федір Острозький, спадкоємець (старший син) Великого Руського князя Федора Даниловича Острозького.
Отож, настав час видати в Україні несфальшовану працю польського священика та історика Яна Длугоша, написану до 1480 року. «В своей «Истории Польши» (доведена до 1480; 12 книг на лат(инском) яз(ыке), являющейся вершиной польской ср(едне)век(овой) историографии, использовал материалы гос(ударственных) и цер(ковных) архивов, польские, чешские и венг(ерские) хроники, рус(ские) и литов(ские) летописи. Соч(инения) Д(лугоша) проникнуты идеей борьбы за единство польских земель» [25, т. 8, с. 357].
Звичайно, у Яна Длугоша ми знайдемо більше правди та самих фактів, ніж у Мартина Броньовського, Мартина Бєльського, Бернарда Ваповського, Симеона Окольського, Бартоша Папроцького чи Юзефа Пузини та інших тенденційних польських хроністів й істориків.
Із праць Яна Длугоша слід вибирати достовірні факти, яких завжди боялися російська влада і російські історики, а не зсилатися на його пропольський аналіз та патріотичні висновки. Що цілком зрозуміло. Такі історичні факти, як укладення договору між гуситами та Великим князівством, Ян Длугош вигадати не міг. Договір у ті часи (XV століття) ще зберігався
