Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Так у польській історії людина, яка, по суті, виграла програну Копистиринську битву 1432 року, не отримала ніякої віддяки.

А «програвший» битву Федір Острозький (молодший) тут же рушив на Кам’янець-Подільський і вже на початку наступного року «под самым Каменцем захватывает в плен Федора Бучацкого» [21, с. 369].

Отаку («правду») про Федора (молодшого) Острозького розповів нам польський хроніст Ян Длугош (1415–1480 роки).

Зазначимо, що Польща, як завжди, підтримувала у всьому папський Рим. Тому після розгрому Свидригайла у 1432 та 1435 роках, кидалась на допомогу Риму придушувати у Чехії гуситів. Та великий полководець Федір (молодший) Острозький уже не міг прийти на виручку.

4. Костянтин Острозький. Перемоги «Руського Ганнібала»

В українській історії постать князя Костянтина Івановича Острозького є найбільш успішною й оспіваною, хоча Російська імперія робила все, аби вибити з українців пам’ять про їхніх великих співвітчизників і володарів. До таких, звичайно, передовсім належали такі особи, як Костянтин Іванович Острозький.

«Час народження Костянтина Івановича припадає орієнтовно на 1460 р.» — вважають сучасні історики [152, с. 274].

Тобто в історії не існує чітко зафіксованої дати появи на світ князя Костянтина Острозького. Користуються надписом, що вибитий на надгробній кришці його могильного саркофагу в Києво-Печерській лаврі. Це ми наводили в попередній книзі. Та справа в тому, що та надгробна кришка була знищена лаврською пожежею 1718 року, яку, на мою переконливу думку, влаштували за наказом Петра І. А 1941 року російські більшовики взагалі підірвали печери, де зберігалася могила Костянтина Острозького, хоча це не мало ніякого воєнного значення. Так Московія покінчила з пам’яттю про людину, яка у XVI столітті завдала їй найстрашнішої поразки. Московити завжди були і сьогодні продовжують бути злопам’ятними.

При визначенні року народження князя Костянтина Острозького слід користуватися звичайною логікою та правилами і етикетом тих давніх часів. Хоча московити, а часто й поляки, показували нас, українців, недолугими та дурнуватими людьми.

Що ж достовірно засвідчила історія про князя Костянтина Івановича Острозького?

«Перші документально засвідчені згадки про Костянтина Івановича припадають на 1486 р,.. коли в супроводі старшого брата він (вперше. — В.Б.) з’явився на столичному великокнязівському дворі у Вільно» [46, с. 19],[65, с. 69].

У ті часи сини знатних князів вперше з’являлися при королівських дворах у 16–18 років. Саме цей вік має фіксуватися й у князя Костянтина Івановича. Тобто — він 1470 року народження. Українські князі ХV–ХVІ століть не можуть належати до незрозумілих винятків історії.

«Під 1491 р. зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі ХV–ХVІ ст., коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Білорусь, доходили аж до околиць Вільна. Протягом 1492–1494 рр. волинський аристократ відзначився у бойових діях на розпочатій після смерті великого князя Казимира (7. VII. 1492) війні між Великим князівством Литовсько-(Руським. — В.Б.) і Московською державою. Досягнута 1494 р. мирна угода була скріплена шлюбом нового великого князя литовського Олександра з Оленою, дочкою московського володаря Івана III. Серед 60 довірених осіб Олександра, що виїхали в січні 1495 р. зустрічати наречену на кордонах держави, був і Костянтин Іванович Острозький» [65, с. 69]

Саме в ті роки, коли Москва загравала з кримським ханом Менглі-Гіреєм і турками-османами, кримчаки особливо напосідали на українські землі, в битвах з якими «й почала складатися гучна слава» князя Костянтина Острозького, «якому вдалося тричі отримати переконливу перемогу над татарами — під Мозирем, на р. Уж у київському Поліссі та під Очаковом».

Наслідком гучних перемог волинського князя стало те, що з 1497 року його призначили гетьманом (головнокомандувачем військ) Великого Литовського-Руського князівства, а невдовзі — брацлавським, Звенигородським та вінницьким старостою.

«Тим часом на початку 1500 р. про свій перехід на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів, які передали під верховенство Івана III підвладні їм території (за наказом кримського хана Менглі-Гірея. Ми про це говорили у попередніх книгах «Україна-Русь». — В.Б)… і в травні 1500 р. Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном у 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордони». Головна армія на чолі з великим князем мала поволі рухатись слідом» [65, с. 70].

Костянтин Острозький знав, що Великий князь не «рухався слідом за ним». Тому коли зустрів московську 40-тисячну армію, вирішив не пускати ту вглибину держави, а дати їй бій. Хоча, звичайно, розумів, що битву програє. Так і сталося.

«14 липня кіннота Острозького була… розгромлена, а його самого серед інших поранених захоплено в полон» [65, с. 70].

Та московити далі не пройшли…

В полоні московитів Костянтин Іванович перебував 7 років, з 1500 до осені 1507-го, поки не втік.

«25 вересня (1507 р. — В.Б.) урочисто в’їхав у Вільно…

Повернення Костянтина Острозького було відзначене як урочиста подія. Сигізмунд І Старий, який після смерті Олександра (1506) став королем польським і великим князем литовським, повернув колишньому бранцеві пост гетьмана і відновив його на посаді намісника Вінницького та Брацлавського замків, водночас призначивши луцьким старостою і маршалком Волинської землі. Оскільки ж Волинь і Східне Поділля (Вінниччина та Брацлавщина) становили єдину військово-адміністративну одиницю, яка на час війни підлягала волинському маршалкові, в руках князя Острозького зосередилася юрисдикція над більшою частиною української території, що входила до складу Великого князівства» [65, с. 71].

Автор хоче звернути увагу читачів на неймовірні факти, описані в наведеній цитаті. Справа в тому, що усіма титулами, які повернули князю Острозькому у 1507 році, володів представник королівського роду князь Михайло Васильович Вишневецький. Це все за офіційною історичною версією. Йдеться про глибоке приниження навіть не королівського, а звичайного князівського роду Вишневецьких. Слухаємо:

«Маючи авторитет і родинні зв’язки з князями Острозькими, цими некоронованими володарями Русі, Михайло Васильович Вишневецький на час московського полону кн(язя) К.І. Острозького в 1500–1507 роках отримує посаду брацлавського намісника і поступово розширює свої володіння» [196, с. 8].

І в того ж автора, на попередній сторінці, князь подається так: «Михайло Васильович Збаразький, Вишневецький, брацлавський і вінницький намісник (помер близько 1517 року)…» [196, с. 7].

Ми зайвий раз переконуємося, що роди православних князів Острозьких і Вишневецьких походять з одного князівського дому — Галицьких, від синів Федора Острозького — Василя і Федора. Про що говорив і польський хроніст Ян Длугош.

Як бачимо, ще за свого життя князь Михайло Васильович Вишневецький повернув усі королівські посади Костянтину Івановичу Острозькому. У ті часи, якби це були між собою не близькі родичі, польський король такого зробити не міг. І польський сейм таке рішення короля скасував би. Якщо ж таке рішення мало місце, то це