Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський

Пізніша позиція польського хроніста М. Стрийковського з прославляння «литви» цілком зрозуміла.

Нагадую, що то була вже не перша спільна битва русичів (українців) та литвинів проти татар. Так Лаврентій Похилевич у своєму знаменитому «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» ще 1864 року в розділі про «Радомысльский уезд» писав:

«…Воевода Татарского царя Батыя Кайдан, услышав, что Жмудский князь Эрдзивилл (то білоруський князь роду Радзивіллів. — В.Б.) овладел по разорении Батыевом Русскими княжествами: Новогрудским, Подляшским, Брестским, Дорогичевским и другими, послал к нему своих баскаков требовать дани, а сам двинулся против него с татарским войском. Эрдзивилл отказал в дани, а пошел с собранными им Русскими войсками, усиленными Жмудской и Литовской помощью к нему на встречу. Противники сошлись там, где Припять впадает в Днепр, и так как к этому месту Эрдзивилл прибыл пущами и лесами и напал на татар неожиданно, то разбил наголову их войско, часть коего рассеялась для грабежа до самого Мозыря. Сам Кайдан спасся с малой дружиной, остатки же татар Русские (українці-русичі. — В.Б.) разогнали по лесам и болотам, а множество их потопились в Днепре и Припяти. Это была первая победа Русской Литвы над татарами в половине XIII столетия» [36, с. 122].

Із наведеної цитати Лаврентія Похилевича випливає кілька цікавих висновків:

1. Родина білоруських князів роду Радзивіллів належала до литвинів.

2. Давні удільні князівства; Новогрудське, Підляшське (Холмське), Берестейське, Дорогичинське тощо у 1240-х роках належали до руських князівств, тобто до володінь Великого Галицько-Волинського князівства. Історична наука у 1240-х роках інших руських (українських) держав у тих краях не знає.

3. Маємо картину, коли більша частина руських (українських) удільних князівств не входила до складу Золотої Орди та не платили їй данини. Яке ми маємо право стверджувати, що решта руських (українських) князівств ту данину сплачували? Окрім московських фальшивок, інші історичні джерела про те мовчать.

4. Виходить, що саме білоруси (більша частина) були у давні часи литвинами. І ще: у 1864 році вживався термін «Руська Литва».

Ці історичні свідчення Лаврентія Похилевича ми, безумовно, ігнорувати права не маємо. З них слід робити висновки українським науковцям. Хоча, зрозуміло, що цього вони не дуже прагнуть.

Ми знову повертаємося до Синьоводської битви. Звичайно, німецький автор, описуючи перемогу русичів над татарами у цій баталії, міг не згадати про ненависного князя-литвина та його невелику дружину, що брала участь у ній. Але бути зацікавленим у приписуванні перемоги нашим предкам Йоганн Пашильге не міг аж ніяк: у ті часи ще були живі деякі учасники битви та їх близькі родичі, а самі русичі не належали до дружніх німцям (тевтонцям) людей. Тому наша думка однозначна: Великий князь Ольгерд прийшов до Києва у 1362 році на запрошення Великого Руського князя Дмитра Галицького. Свідченням чого є його теплий прийом у Києві та участь близько 40 тисяч русів (українців) у Синьоводській битві.

Звичайно, князь Ольгерд керувався й меркантильними інтересами. Певно, умовою його участі в битві була передача визволених земель (Поділля) у володіння князеві на період життя.

Чому ж Медвин після битви 1362 року став «самгородом»?

Ось як Лаврентій Похилевич описав стан Медвина після битви: «Предание говорит, что в скорости первоначальный город, имевший каменные постройки, остатки коих приметны на возвышенностях к югу и северу от Медвина простирающихся, потерпел страшное разорение от Татар… что сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей…» [36, с. 446].

Тобто, стояли десятки вцілілих будинків без мешканців. Навіщо автор звертає увагу на ці факти? Бо подібне свідчить про раптове покидання міста мешканцями.

Саме таке й трапилося з Медвином після поразки татар у Синьоводській битві. Медвин був сотенним прикордонним містом Золотої Орди.

І коли «отичи и дедичи Подольской земли ханы Котлубуга. Хаджибей и Димитрий» привели свої тумени до Медвина на допомогу прикордонній тьмі, то, зрозуміло, що татари й русичі — мешканці Медвина — й гадки не мали про поразку та втечу. Ті війська очолювали особисто хани Кутлубуга і Хаджі-Черкес.

Ще раз звертаємо увагу — «отичи и дедичи Подольской земли». Тобто, володарі та власники з дідів-прадідів. А такими у Золотій Орді 1362 року були тільки Чингісиди. Отож літописні хани Кутлубуга, Хаджибей і Дмитрій були нащадками роду Чингісхана. Навіщо автор звертає на це увагу? Справа в тому, що після кількох моїх виступів і публікацій на цю тему деякі «запопадливі українські історики» кинулися пояснювати, що ті «царьки» були із сусідніх Причорноморських степів і ніякого стосунку до московського князя Дмитрія та його родичів-Чингісидів не мали. Вони почали доказувати присутність тих «царьків» існуванням на Причорномор’ї (на той час — українські землі. — Ред.) так званих Буджакської, Єдисанської, Джамбулакської та інших татарських орд. Мовляв, то були хани, навіть вихрещені у православну віру, із тих орд. Вони свідомо чи несвідомо, відпрацьовуючи свої московські «тридцять срібняків», говорять неправду, бо Єдисанська орда була створена Російською імперією у 1739 році, а Джамбулакська — у 1744-му. Буджакська орда сформована із переселених ногайських племен після 1484 року Османською імперією, коли та загарбала західну частину українського Причорномор’я і почала переселяти на захоплені землі із Прикаспію та Заволжя ногайських татар — ворогів кримських ханів. У 1362 році тих орд та їхніх «царьків» на наших південних землях ще не було.

Нагадаю цим «запопадливим московським прислужникам», що в історичній науці є свідчення про стан українського Причорноморського степу, які залишили незаангажовані люди тих часів. Ось вони, свідчення тих давніх людей.

1. 1334 рік. Арабський посол до Золотої Орди Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута влітку того року супроводжував третю дружину хана Узбека — Баялунь до її батька, Візантійського імператора. Описаний рух від Волги до Константинополя приазовським та причорноморським степом валкою возів у супроводі великого табуну коней, верблюдів тощо.

Послухаємо арабського посла:

«Угощение, которое подносилось хатуни на каждом привале в этом крае, состояло из конины, баранины, воловины, дуки, кумыса, коровьего и овечьего молока. Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир в этом крае (землі, які переходили подорожні, тяглися від річки Волги до Дунаю. — В.Б.) сопровождал хатунь с войском своим до крайнего предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому, что этот край безопасен. Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город (на Дніпрі. — В.Б.) самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, без всякой оседлости, в том числе 8 дней без воды в ней… По этой