Доля чи випадковість? - Стефанія Лін
По моїм підрахункам сидимо в снігу вже декілька годин. Артему з кожною хвилиною стає все гірше: обличчя бліде, очі прикриті, а дихання важке та повільне. Я не знаю, що мені робити далі, як витягнути нас звідси, як дістатись до якогось селища. Біль, що розриває серце, нестерпний. Страх, що в будь-який момент я можу втратити Артема охоплює з середини вражаючи кожну частинку душі.
Невже я приречена втрачати тих, кого люблю? Невже це моя доля, терпіти біль, жити у ньому?
- Ей, - тихо шепочу нахилившись до його обличчя, - як ти себе почуваєш ?
Бойко всміхається, важко та вимучено.
- Нормально. Майже не болить. - Бреше у відповідь. - Будемо йти?
- Так, спробуймо.
Обережно встаю на ноги тягнучи його за собою. Всією вагою опирається на мене, стогнучи від болю. Намагається приховати це, але ж бачу, що він знесилений. Ступні тонуть у сніжній ковдрі. Спираюсь на дерево поряд, рукою, приймаю більш зручну позу, обіймаю Артема за талію і роблю перший крок.
Піт заливає очі, голова чешеться під шапкою, від холоду тремчу, але здаватись не збираюсь.Як би там не було я повинна його врятувати, повинна знайти хоча б когось, хто допоможе.
Повільно, крок за кроком йдемо вперед абсолютно не орієнтуючись у розмаїтті дерев, які однаковими стовбурами стоять у лісі. На секунду затримую погляд на білці, що скаче з гілки на гілку струшуючи на нас сніг. Всміхаюсь. Вона безтурботна та щаслива, а я.... Я в паніці, якщо чесно. Якимось темним закутом мозку розумію, що живими ми звідси не вийдемо. Для того, щоб ми врятувались повинно статись диво.
До вечора проходимо досить велику відстань. Артем сам того не розуміючи тихо ниє від болю, а я намагаюсь не звертати на це увагу. Шлунок пече, голова паморочиться від голоду. Єдине, що рятує - сніг, він як вода, чудово втамовує спрагу.
Зупиняюсь біля одного з дерев з широким гіллям, що звисає до землі, вкриваючи нас від усього, як тільки занурююсь туди. Обережно кладу Бойко на землю, спираючи спиною на стовбур. Сідаю поряд, залізши йому під руку: так нам буде тепліше. Він відкидає голову назад, як може, міцно притискає до себе, й останнє, що чую, перед тим, як памороки втягують його в свій вихор, це:
- Я тебе кохаю.
Як заведена продовжую молитись усім відомим Богам, благаючи про порятунок, але на жаль мало у це вірю. Можливо справа в вірі? Можливо потрібно просто вірити й тоді все буде? А моєї просто недостатньо? Тому що якби Богам була б якась справа до нас, ми були б врятовані.
Через півгодини, як Артем заснув, помічаю неподалік маленький вогник, який грає мерехтінням по білосніжному снігу, що вкриває все навкруги. Підіймаюсь на ноги й роблю декілька кроків вперед, виходячи з імпровізованого укриття. Там справді вогник, навіть не просто вогник, то світло у маленькому віконці. Проходжу ще трохи вперед, щоб переконатись, що це правда, а не гра моєї уяви, і не помиляюсь.
Через, приблизно, двісті метрів стоїть маленька дерев'яна хатинка з вікнами, що яскраво світяться в вечірній темряві. Обертаюсь до Артема, роздумуючи, як краще зробити: піти до хатинки і якщо мені пощастить, попросити допомоги, чи одразу тягнути Артема за собою. Якщо нам потрапиться добра людина, то допоможе дотягнути його, а якщо ні, то життя Артема закінчиться у лісі під деревом.
Потрібно ризикнути. Іншого виходу все одно немає.
Починаю швидко бігти, дивуючись, як могла вдень не помітити хатку. Зупиняюсь біля дверей, декілька секунд стою в нерішучості, а потім стукаю. Двері одразу відчиняються. На порозі стоїть дідок закутаний в військовий кожух, з шапкою на голові та валянках на ногах.
- Ти що загубилась? - Здивовано питає.
- Ні, - запихавшись, відповідаю. - Тобто так. Ви мені не допоможете, мій друг лежить неподалік звідси, поранений... Благаю...
Дід придирливо оглядає мене з ніг до голови, потім киває головою й зачинивши двері йде у вказаному мною напрямку.
- Що сталось, чому друг поранений?
- Довго розповідати, - йду позаду нього - але в мого друга вистрілили й навряд чи він довго протягне без допомоги.
Дійшовши до дерева, де залишила Артема з полегшенням зітхаю помітивши його на місці. Дід без роздумів підхоплює Бойко під руки й тягне за собою до хати, залишаючи ногами доріжку на землі. Допомагаю занести хлопця, й зачиняю за собою двері.
Дід кладе Артема на ліжко, знімає куртку й светр і уважно розглядає поранення на спині. Потім підкидає дров до комина, садить мене навпроти нього, всуває в руки чашку з трав'янистим чаєм й знову повертається до Артема. Спостерігаю за тим, як дід промиває поранення спиртом, а потім обмотує бинтом спину. Всуває йому до рота таблетку, даючи запити крижаною водою.
- У вас є телефон? - Порушую тишу.
- Так, на столі біля комина.
Встаю до столу й нарешті розглядаю хатинку. Вона зі старого дерева, на стінах висять різного характеру рушниці й вишиті гобелени. Стіл завалений книжками та списаними зошитами. Біля стіни стара дубова шафа, завішана кожухами. Поряд ліжко на якому лежить Артем, далі холодильник, ось і все.
Беру старенький мобільний телефон й набираю номер тата. Немає сигналу. Клас!
- Тут пише, що немає сигналу...
- Так, таке часто буває, вийди на двір, спробуй ще раз.
Роблю, як каже дід, й знову набираю номер тата. На цей раз йдуть гудки.
- Так? - Відповідає Антон.
- Тато, - схлипую від полегшення, - тату ми....Фрол знайшов нас.
- Ліро? Алло, Ліро! Погано чути. Що ти кажеш?
- Кажу Фрол знайшов нас.... Тату...
- Я почув, почув. Ви де?
- Ми...- озираюсь, але це нічого не дає, - ми в лісі. Я не знаю де. Можливо ще у Ворохті десь. Не знаю. Тату, Артем поранений.
- Що? Поранений? Боже.... Ліро все буде добре, сиди на місці, зрозуміла. Казимир прослідкує дзвінок.
А потім зв'язок переривається і я чую лиши гудки.
Заходжу назад до хатки ледве стримуючи сльози, що готові водоспадом политись з очей. Дід протягує мені тарілку з супом, вже годуючи Артема бульйоном.
- Розповідай, в яку халепу втрапили? Мене до речі звуть дід Андрій. Я лісничий.
- Я Ліра. Він Артем. Ми відпочивали у Ворохті, а потім на нас напав чоловік, якого по ідеї мали посадити за ґрати. Він вирішив помститись. Тримав нас у якомусь металевому ящику, поливав водою на холоді, а потім відпустив, вирішивши, що ми помремо десь по дорозі. Я вам така вдячна, що ви допомагаєте. Справді. Дякую від щирого серця. Я не залишусь в боргу. Обіцяю.
Дід Андрій тихенько сміється й каже:
- Мені, Ліро, вже нічого не потрібно, все що я хочу, вже є: ліс, дика природа, тварини, усамітнення, але дякую. Ти додзвонилась кудись?
- Так, тато нас вже шукає.
- Це добре, тому що твоєму другу потрібна медична допомога. Скільки ви у лісі вже?
- День.
- День. З таким пораненням день - це багато. Сподіваюсь твій тато встигне вчасно.
- І я.
Наївшись гарячого супу віддячую добрим словом дідові й лягаю поряд з Артемом. Він блідий та гарячий. Легкий стогін, що виривається з рота стриножує мене не на жарт. Скільки ще зможе протриматись? Чи вистачить сил, щоб дістатись медзакладу? Сподіваюсь, що так.
Так і не зімкнувши очей, спостерігаю за дідом, що сидить навпроти комина у старому та твердому кріслі схиливши голову й тихо похропуючи. Мені незручно, що ми зайняли єдине ліжко в цій хаті, але й виходу іншого немає. Розум не залишають думки, коли приїде тато. Хочу, щоб вже двері відчинились й він зайшов всередину, міцно обійняв й забрав додому. У своїх мріях та надіях засинаю.
Зранку, прокинувшись одразу перевіряю пульс Артема: слабкий, але є на щастя. Діда Андрія в хатинці немає та в комині тріскоче полум'я на всю. Обережно встаю з ліжка й накинувши один із кожухів діда йду на двір. Знаходжу його за хатою: рубає дрова.
- Добрий ранок. Як твій друг? - Запитує, помітивши мене.
-Добрий, - відчуваю, як мороз пробирається по шкірі крізь кожух, щипаючи щоки, - так само, як і вчора.
Несподівано чую дивний звук, ніби щось розриває повітря та звук мотору. Потім над головою опиняється чорний вертоліт, роздуваючи навкруги сніг, підіймаючи його в повітря вихором, кидаючи в обличчя. Дід Андрій витирає долонею піт з лоба, й відходить, даючи транспорту приземлитись на невелику поляну поряд з хатою.
Коли лопать перестає крутитись, а шум мотору не розриває лісову тишу звідти виходить тато, Казимир та бригада людей у спецодязі з хрестами на спинах.
Від щастя не стримую сліз й кидаюсь в обійми Антона. Він гладить мене по спині, шепоче слова радості та теж плаче не ховаючись.
- Я такий радий, що ми знайшли вас. Де Артем?
Не встигаю відповісти. Дід вже заводить лікарів у хату, відчинивши й тримаючи двері. Антон біжить туди змахуючи сльози зі щоки.
- Артем, - шепоче, побачивши, як його білого немов полотно перекладають на медичну каталку й несуть у вертоліт, одразу поставивши маску на обличчя. - Боже, що з вами сталось?
Відповідь переривають міцні обійми Казимимра.
- Ви знову змусили нас понервувати, дітки. - Говорить, відсторонюючись. - Як вам тільки вдається кудись втрапити? Антон, сади їх на ланцюг.
Прощаюсь з дідом, дякуючи за допомогу і йду у вертоліт. Сідаю поряд з Артемом й беру його за руку. Нахиляюсь до вуха та шепочу:
- Ми змогли, чуєш. Нас врятували. Ми живі, тримайся.
